Горнов. Чую, чую. Я не глухий! Ви не одкриєте!
Воронов. Да-с, не открою! И школа там у вас?
Горнов. І школа там у мене…
Воронов. Но для чего все это мужику? Я вас спрашиваю, для чего?
Горнов. Не знаю.
Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..
Горнов. А коли ми обоє знаємо, то задля чого ж переливати з пустого в порожнє?
Воронов. А затем-с, что такими поступками вы развращаете мне сина.
Горнов. Не веліть йому водитись зо мною. Пошліть його до Ізмайлових в навуку, там він навчиться у кукол гратись.
Воронов. Что-с? Вы забываєтесь, милостивый государь.
Борис. Я слушаю й удивляюсь только всему тому, что вы, папа, говорите. Вас эти два года так изменили, что я, право, не узнаю вас.
Воронов. Помолчи, друг! Ми с тобой после поговорим.
Борис. Тошно даже слушать. (Пішов у свою кімнату).
Воронов. Видите, зто все ваше влияние. Он у меня прежде этого не смел.
Горнов. Тоді, як був ще малим.
Воронов. Нет-с, всегда!..
Горнов. Та він же два роки і не був дома; а два роки - це немалий час.
Воронов (ходить по кімнаті). Да, ви философ! У вас ведь на все готов ответ.
Горнов. Мені здається, що у кожного чоловіка розум завжди повинен бути насторожі.
Воронов. Философ, философ! И если я вас спрошу, зачем вы говорите со мною по-малорусски, у вас также найдется ответ?
Горнов. А звичайно…
Воронов. Любопытно…
Горнов. Я не хочу говорити по-руськи та й одвик-таки од мови, живучи чотири роки помеж крепаками,- це во-первих…
Воронов. Однако ж вы читаєте русские книги?..
Горнов. Читаю! Німецькі читаю, і французькі, і навіть латинські… Але ж читати і говорити - це дві речі зовсім різні. Як поляки кажуть: "to cos' inego!.." [2]
Воронов. Да ведь я сам малоросс, а вот же говорю по-русски…
Горнов. Через те ж я і балакаю з вами по-українськи, що знаю, що ви українець, і знаєте мову, і що колись і самі балакали зо мною по-своєму. Може, це тоді було в моді? Ви перемінились, а я не хочу хамелеонничать! Тут, бачте, багацько залежить і від того, з ким нам найчастіш доводиться діло мати. Ви промеж панами буваєте, а я промеж мужиками вештаюсь. Стало буть, тут діло навику, а привичка, кажуть, друга природа. От якби наша розмова прийняла характер надто спеціальний, ну тоді я, може, спасував би… А доки ми перекидаємось словами, збиваючи тілько піну в роті.
Воронов. Но ведь будете же вы служить?
Горнов. Ні.
Воронов. Могут же дворяне выбрать вас на какую либо должность?
Горнов. Це інша річ. Але і без вибора, без наказу вже служу ділові.
Воронов. Но ведь вы дворянин? Да-с? А ведете-то вы себя не по-дворянски.
Горнов. Хто як розуміє людське поводження!
Воронов. Да-с! Вы не по-дворянски поступаєте!
Горнов. Наплювать!
Воронов. Как наплевать? На кого наплевать? Вы дерзки! Справедлива пословица, что "яблочко от яблоньки"!.. Знаєте ли вы, милостивий государь, кто был ваш отец?
Горнов. Ви, може, хочете натякнути на те, що я з мужичого роду? Що мій отець, тільки дякуючи власним заслугам, здобув дворянство і полковничий чин? Натякайте, я від цього не почервонію. Ніколи я не одречусь од свого роду. У мене ще й досі живі дядьки по батькові - один простий гречкосій, а другий солдат,- і я ними не гордую.
Воронов. Правда, говорят, что…
Горнов. Що з хама не буде пана?.. Я й не лізу в пани.
Воронов. Нет-с, лезете! Вы у меня бываете… (Наче щось пригадав, забігав по кімнаті). Да-с… того, того… Знаєте ли, что я вам могу посоветовать?
Горнов. Розумний совіт прийму з подякою.
Воронов. Вот что-с! Вы займитесь сочинением проекта о том, чтобы дворян вовсе не было.
Горнов. Ви не туди, добродію, заїхали! Сочиняйте вже ви такі проекти, вам і книга в руки, а я за таку раду і спасибі вам не скажу. Сором вам, Олексій Дмитрович, що ви з мого правдивого поводження з людьми хочете зробить якусь пропаганду! Ви кидаєте болотом у моє чесне діло.
Воронов. Так ваше дело честное?
Горнов. Хоч перед бога!
Воронов. А я думаю, что напротив.
Горнов. Ні! Ви так же точнісінько думаєте, як і я, та боїтесь розумові сказати.
Воронов. Никогда!
Горнов. А я вам кажу, що іменно так.
Воронов. Вы, кажется, желаете того… того… трунить надо мною!
Горнов. І на думці цього не маю.
Воронов. Вы… очень дерзки!..
Горнов. Схаменіться, Олексій Дмитрович!
Воронов. Вы… вы…
Горнов. Хам? Це вже я чув не раз! Позвольте ж, Олексій Дмитрович, і мені сказати вам хоч одну пословицю: "Насміялася верша з болота, оглянулася - аж сама в болоті".
Воронов. Что-с?
Виходить Борис.
Я, милостивий государь, с вами более не знаком.
Горнов. Дуже приятно!.. Вибачайте, хотів сказати: як завгодно!..
Воронов. Да-с! Слышите: не знаком!.. (Пішов).
Борис. Що це з ним? З чого це ви збили бучу?
Горнов. Адже ти прохав, щоб я попрощався з твоїми старими? От вже з батьком попрощався…
Борис. Та що це з ним вчинилося, я ніяк не розберу?
Горнов. А, бог з ним! Прощай! Приїзди ж до мене… А може, батько не пусте? Мене то вже певно не допустять до вашої персони.
Борис. Бозна-що вигадуєш. Я догадуюсь, це, певно, його Ізмайлова натравила на тебе.
Горнов. Може… Але ж молодому чоловікові, коли він блукає ще в думках і відсахнеться сьогодні від того, чим вчора захоплювався,- якщо постережеться, що то в ньому з'являється власний процес змишлення,- я можу вибачити; ну коли старий чоловік так, з лисою головою… (Чоломкавшись, пішов).
Борис (один). Це-щось несподіване з'являється у моїй сім'ї!.. (Походив). Що я такого наговорив учора панночці? Невже справді об'яснився? Як я согласився сісти за той проклятий єралаш!.. Потім напився як?.. Сьогодні востаннє скажу батькові й матері, і якщо вони суперечатимуться, я зроблю по-своєму. Володька вражає мене, кажучи, що я безхарактерний!.. Він правду каже. О, яку правду! Доки ж я, справді, буду як цуцик той на вірьовці?..
Борис і Воронов.
Воронов (входе). Что, уехал зтот либерал? Я очень рад.
Борис. За что вы отказали ему от дому?
Воронов. Негодяй он!.. Вот за что.
Борис. Негодяй?
Воронов. Да, негодяй, й я запрещаю тебе с ним дружиться!
Борис. Ну зто уж… Впрочем, зто пока на второй план. Я должен вам сказать, что у меня єсть более серьезное дело.
Ті ж і Соломія.
Соломія. Пане! Там Гордій Поварів прийшов!