Чи й справді так було? Чи Кайзерсашерн коли-небудь відпускав його? Чи не був завжди з Адріаном, хоч би куди пролягали його шляхи, і чи не він визначав усі його вчинки коли Адріан вважав, що сам їх визначає? Що таке воля? Тільки байдужість вільна. Характерне не буває вільне, на ньому поставлене тавро небуденності, воно визначене і пов'язане зi спорідненими явищами. Хіба не проглядав Кайзерсашерн у рішенні мого приятеля вивчати теологію? Адріан Леверкюн і це місто — звичайно, разом це дало теологію. Потім я питав себе: а чого ж я сподівався? Згодом Адріан став композитором. Та хоч він компонував дуже сміливу музику, чи була то «вільна», космополітична музика? Ні, не була. То була музика людини, що так ніколи й не вирвалася на волю, вона в усьому, до найпотаємнішого геніально-химерного сплетіння мелодій, у кожному своєму зашифрованому звукові й подихові лишається характерною музикою, музикою Кайзерсашерна.
Він, як я вже казав, був тоді дуже веселий. Та й чого б йому не бути веселим! Від усного екзамену його звільнили на основі відмінних письмових робіт, він попрощався, подякувавши їм за їхню увагу й науку, зі своїми вчителями, у яких повага до вибраного ним факультету приглушила образу на нього за те, що він так зневажливо-легко засвоював їхні уроки. І все-таки шановний директор «Школи братів убогого чину», померанець доктор Штоєнтін, який викладав Адріанові грецьку, середньоверхньонімецьку й давньоєврейську мови, не втримався, щоб не нагадати йому про це, коли окремо прощався з ним.
— Vale[107],— сказав він, — і хай вам Бог помагає, Леверкюне! Це напутнє слово я кажу від щирого серця й відчуваю, згодні ви зі мною чи ні, що воно може знадобитися. Ви людина високообдарована і знаєте це — та й як вам цього не знати? І знаєте також, що благословив вас цим обдаруванням Всевишній, який усьому початок, бо хочете присвятити себе йому. І добре робите: природжені заслуги — це заслуги Господа, а не наші. То сатана, що сам потрапив у пастку через свою гординю, прагне, щоб ми забули про це. Лихий гість, лев ревучий, він ходить поміж нами й вишукує собі здобич. Ви належите до тих, хто має всі підстави боятися його підступів. Те, що я сказав, — комплімент вам, тобто тому, ким ви є з Божої ласки. То будьте ж ним у покорі, а не в упертості й сваволі, й не забувайте, що самовдоволення — не менший гріх, аніж зречення всемилостивого Господа Бога і невдячність йому!
Ось як повчав його той сумлінний педагог, під орудою якого я згодом ще не один рік учителював. Адріан, усміхаючись, розповів мені про це його напучування під час однієї з численних наших прогулянок у полях і в лісах навколо Бухеля. Там він пробув на волі кілька тижнів після закінчення гімназії, а мене туди його добрі батьки запросили на Великодні свята товаришити йому. Я добре пам'ятаю, як ми, йдучи, розмовляли про те напутнє слово Штоєнтіна, особливо ж про вислів «природжені заслуги», яке він ужив у ньому. Адріан зауважив, що Штоєнтін запозичив його в Гете, той любив його й часто говорив про «природжені заслуги», зводячи нанівець цим парадоксальним словосполученням моральний характер слова «заслуги» і, навпаки, намагаючись піднести природжене до заслуги позаморальної, аристократичної. Тому він виступав проти вимоги бути скромним, із якою завжди виступали обділені природою люди, й казав: «Тільки нікчеми скромні». Але директор ужив слова Гете швидше в дусі Шіллера, для якого головне була воля, тому він і вбачав моральну різницю між талантом і особистою заслугою, а заслугу й щастя, які Гете вважав нероздільно злитими, різко розділяв. Так само й директор — природу він назвав Богом, а природжені таланти визначив як заслуги Бога, віддані нам, щоб ми в покорі пронесли їх крізь життя.
— У німців завжди якесь двоїсте й неприпустимо комбінаторське мислення, — сказав новоявлений студент, тримаючи травинку в зубах. — Вони завжди хочуть мати і те, й те, одне слово, все. Вони здатні сміливо відкривати у великих людей протилежні принципи мислення і буття. Та потім вони все псують, уживають формулювання одного в дусі іншого, все переплутують і вважають, що можуть поєднати волю з аристократизмом, ідеалізм із пастораллю. А поєднати їх, мабуть, неможливо.
— Німці мають у собі і те, й те, — заперечив я. — Інакше вони не відкрили б його у Гете й Шіллері. Багатий народ.