— Плутаний народ, — уперто сказав він. — Та ще й інших збиває з пантелику.
А втім, ми рідко філософували протягом тих нічим не затьмарених тижнів, пробутих на селі. Загалом він був тоді більше схильний до сміху й до всіляких витівок, ніж до метафізичних розмов. Я вже раніше згадував, як він любив сміятися, сміятися до сліз, і коли в читачів не склалося враження, що він був веселої вдачі, то це моя вина, я неправильно змалював його образ. Я навмисне уникаю слова «гумор», на мій слух воно якесь надто домашнє й невиразне, щоб його можна було ліпити до Адріана. Його сміхотливість, мабуть, була швидше своєрідним порятунком, майже вакхічним, не дуже приємним мені розслабленням після напруженої атмосфери, яку створює навколо себе винятковий талант. Тепер він сміявся часто й багато, згадуючи гімназійні роки, що нарешті скінчилися, кумедні постаті, які траплялися серед наших шкільних товаришів і вчителів, перші свої учнівські пригоди, провінційні оперні вистави, в яких, не порушуючи врочистого тону самого твору, бували смішні моменти. Наприклад, король Генріх у «Лоенгріні»[108] виявився череватий і кривоногий, а його оглушливий бас ринув з круглого чорного отвору в схожій на торбину бороді. Адріан аж корчився зі сміху, розповідаючи про нього, — це тільки один із прикладів, може, надто конкретний, того, що викликало в нього напади сміху. Часом вони були майже безпричинні, пустощі, та й годі, і, признаюся, мені було не зовсім легко приєднуватись до нього. Я не так любив сміятися, як Адріан, і коли він аж трусився з реготу, на думку мені мимоволі спадала історія, від нього ж і почута. Він її вичитав у «De civitate Dei»[109] святого Августина[110] — мовляв, Хам, син Ноя і батько чарівника Зороастра[111], був єдиною людиною, що сміялася, народжуючись на світ, а це могло статися тільки завдяки дияволові. Ця історія застрягла у мене в голові, і я щоразу згадував її, коли на Адріана нападав сміх, але не тільки це заважало мені реготати разом з ним, — я, скажімо, надто напружено; з острахом спостерігав за кожним його життєвим кроком, а крім того, я ще й тому не здатен був так безжурно веселитися, що просто мав сухувату, стриману вдачу.
Згодом він знайшов собі кращого партнера для цього в особі англіциста й письменника Рюдігера Збройносена, з яким познайомився в Лейпцігу і до якого я завжди трохи ревнував його.
XІ
В Галле-на-Заале теологічні й філолого-педагогічні традиції міцно переплелися, насамперед у величній постаті Августа Германа Франке[112], так би мовити, святого заступника міста — його пієтистського просвітника, що наприкінці сімнадцятого сторіччя, отже невдовзі після відкриття університету, заснував там славетні «Заклади Франке», себто школи й сирітські будинки, таким чином поєднавши у своїй особі і своїй діяльності благочестя з гуманітарно-лінгвістичними зацікавленнями. А хіба Канштайнірське біблійне товариство[113], перший авторитет під час перегляду Лютерової праці, не було поєднанням релігійної і текстологічної думки? Крім того, в Галле тоді викладав видатний латиніст Генріх Озіандер, якого я дуже хотів послухати, а ще й Адріан сказав мені, що в курсі лекцій з історії церкви професора Ганса Кегеля, доктора теології і доктора історичних наук, є сила-силенна загальноісторичного матеріалу, теж корисного мені, бо я вважав історію найпотрібнішою допоміжною дисципліною для філолога.
Отже, я мав вагомі наукові підстави, щоб після двох семестрів у Гісені й двох у Ієні пригорнутися до грудей alma mater Hallensis[114]; до речі, цей університет у моїй уяві мав ще й ту перевагу, що був тотожний з університетом у Віттенберзі[115], бо, вдруге відкрившись після наполеонівських війн, злився з ним в один. Леверкюн уже півроку був там студентом, коли я причалив туди, і не буду, звичайно, заперечувати, що неабиякою, коли не основною причиною мого переходу була присутність його в тому місті. Незабаром після свого вступу в університет він навіть запропонував мені приїхати до нього в Галле, мабуть, почуваючи себе там самітним і безпорадним, і хоч минуло ще кілька місяців, поки я зміг нарешті відгукнутися на його заклик, внутрішньо я зразу ж був готовий приїхати до нього, може, і без його запрошення. Мабуть, саме моє бажання бути біля Адріана, спостерігати за його життям, успіхами, за тим, як розвиваються його здібності у вільній академічній атмосфері, бажання щодня спілкуватися з ним, оберігати його і не спускати з ока могло привести мене в Галле. А до нього додалися, як я вже казав, і практично-навчальні міркування.
108
110
111
112
113
115