Річ не в тому, що він був поганим священником, а в тому, яким священником він був. Коли йшлося про духовні обов’язки, Чарлз Хейр був скрупульозно педантичним — мабуть, навіть трохи занадто педантичним як на пересічну парафію Східної Англії, що сповідувала принципи Низької церкви[16]. Він проводив служби з ідеальним смаком, виголошував чудові проповіді й кожної середи та п’ятниці піднімався ні світ ні зоря, щоб уділити прихожанам святе Причастя. А от те, що у священника є ще й обов’язки за межами чотирьох стін церкви, йому, схоже, ніколи й на думку не спадало. Не маючи змоги утримувати помічника, він скинув усю ненависну роботу щодо парафії на дружину, а після її смерті 1921 року — на Дороті. Злі язики казали, що, якби міг, він би довірив Дороті і проповіді читати. «Нижчі класи» відразу зметикували, як він до них ставиться, і, якби він ще був багатієм, мабуть, за звичкою стелилися б перед ним, а так — вони його просто зненавиділи. Не сказати б, що його особливо хвилювало, ненавидять вони його чи ні; здебільшого він узагалі не переймався їхнім існуванням. Але навіть з представниками вищих класів у нього все склалося не набагато краще. З дворянами він пересварився, а щодо дрібного джентрі[17], то, бувши внуком баронета, зневажав їх і не завдавав собі клопоту це приховувати. За двадцять три роки він примудрився зменшити паству церкви Святого Ательстана з шести сотень до менш ніж двохсот.
Однак йшлося тут не лише про особистість пастора. Давалося взнаки те, що застарілі традиції Високого англіканства, які вперто сповідував пастор, вже набили оскому всім течіям у парафії — без винятку. У наш час духівник, який прагне зберегти свою парафію, має лише два шляхи. Або дотримуватися простого англокатолицизму[18] чистої води — чи радше не зовсім простого; або ж мати по-зухвалому сучасні й широкі погляди і виголошувати відрадні проповіді про те, що пекла немає і всі добрі релігії однакові. Наш пастор не робив ні того, ні іншого. З одного боку, він глибоко зневажав англокатолицький рух. Його принципи не знаходили в ньому жодного відгуку, і він називав їх не інакше як «римською лихоманкою». З другого боку, пастор був надто «високоцерковним» для старших членів своєї пастви. Іноді він лякав їх мало не до смерті, використовуючи те фатальне слово «католицький» не лише у належних місцях під час богослужіння, але й коли проповідував з кафедри. Отож і не дивно, що з року в рік кількість парафіян усе зменшувалася, і Найкращі люди йшли першими. Лорд Поксорн з Поксорн-корт, який володів п’ятою частиною графства, містер Лівіс, колишній торговець шкірою, сер Едвард Х’юзон з Кребтрі-Холу і ті з нетитулованих джентрі, хто володів автомобілями, — усі вони покинули церкву Святого Ательстана. Більшість із них тепер недільного ранку їздили до Міллборо, за п’ять миль від Кнайп-Гілл. Міллборо було п’ятитисячним містечком і мало на вибір дві церкви: Святого Едмунда і Святого Ведекінда. Церква Святого Едмунда була модерністською — над вівтарем красувалися слова з Блейкового «Єрусалиму», а вино для причастя подавалося у чарках для лікеру; а церква Святого Ведекінда була англіканською і перебувала у стані партизанської війни з єпископом, якій кінця-краю не було видно. А от містер Кемерон, секретар Консервативного клубу Кнайп-Гілл, і зовсім навернувся до римо-католицизму, а його діти з головою занурилися у римо-католицький літературний рух. Подейкували, вони навіть навчили свого папугу говорити: «Extra ecclesiam nulla salus[19]». По суті, ніхто з тих, хто посідав хоч трохи вагоме становище в громаді, не залишився вірним Святому Ательстану, окрім міс Мейфілл з Ґранжа. Більшість свого статку міс Мейфілл заповіла церкві — принаймні так вона всім казала, хоча ніхто ніколи не бачив, щоб вона клала на тацю під час збирання пожертв більше шести пенсів, та й до того ж, схоже було на те, що вона житиме вічно.
Перші десять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Дороті намагалася зібратися з духом, щоб заговорити — звісно, треба було почати бодай якусь розмову, перш ніж торкнутися грошового питання, — але її батько був не з тих людей, що полюбляли вести пусті балачки. Іноді він міг так зануритися у власні думки, що, здавалося, взагалі вас не слухав; а іноді бував аж занадто уважним, дослухався до кожнісінького вашого слова, а тоді втомлено зауважував, що такі дурниці краще було б узагалі не озвучувати. Ввічливі банальності — погода і тому подібне — зазвичай налаштовували його на саркастичний лад. А проте Дороті вирішила спробувати завести мову про погоду.
— Дивний сьогодні день видався, вам не здається? — сказала вона, чудово усвідомлюючи, наскільки безглуздо це звучить.
— І що ж у ньому дивного? — запитав пастор.
— Ну, вранці було так холодно і стояв туман, а потім з’явилося сонце і зовсім розпогодилося.
— Невже це справді видається тобі дивним?
«Лишенько, погода геть не підходить. Схоже, він насправді отримав погані новини», — подумала Дороті і вдалася до ще однієї спроби.
— Не хочете трохи вийти на свіже повітря і подивитися на город, тату? Квасоля просто тішить око! Стручки будуть завдовжки не менше фута. Звісно, найкращі я прибережу для Свята врожаю. Ми можемо прикрасити катедру гірляндами з квасолі, а поміж неї почепимо кілька помідорів. Буде так гарно!
То був faux pas[20]. Пастор підвів голову від тарілки з виглядом неприхованої відрази.
— Моя люба Дороті, — різко сказав він, — обов’язково вже зараз морочити мені голову цим Святом урожаю?
— Вибачте, тату! — збентежено мовила Дороті. — Я геть не хотіла завдавати вам прикрощів. Я просто подумала...
— Невже ти вважаєш, — вів далі пастор, — що я отримую задоволення, виголошуючи проповідь серед стручків квасолі? Я тобі не бакалійник. Мені аж снідати перехотілося. Коли має відбутися ця окаянна подія?
— Шістнадцятого вересня, тату.
— До неї ще майже місяць. Ради всього святого, дозволь мені ще трохи пожити, не переймаючись цими думками! Очевидно, раз на рік ми таки мусимо ставити цю сміховинну виставу, щоб потішити марнославство парафіяльних садівників-любителів. Але давай не будемо перейматися цим більше, ніж потрібно.
Дороті мала б пам’ятати, що пастор на дух не переносив Свято врожаю. Він навіть втратив цінного парафіянина — містера Тогіса, який колись вирощував овочі на продаж, а тепер перетворився на буркотливого пенсіонера, — бо сказав тому, що не хоче дивитися, як його церкву прикрашають, ніби рундук вуличного крамаря. Містер Тогіс, апіта naturaliter Nonconformistica[21], тримався «церкви» виключно заради привілею під час Свята врожаю споруджувати у боковому вівтарі щось на кшталт Стоунхенджа з велетенських гарбузів. Минулого літа йому вдалося виростити справжнісінького левіафана серед гарбузів — вогненно-червоний плід був такий величезний, що знадобилося двоє чоловіків, тільки щоб його підняти. Цю громадину поставили у пресбітерії[22]: на її тлі вівтар здавався карликовим, а тінь від неї поглинала все світло, що лилося зі східного вікна. Хай би в якій частині церкви ви не стояли, той гарбуз, як-то кажуть, муляв вам очі. Містер Тогіс не тямився від радості. Він весь час крутився довкола церкви, не в змозі надовго розлучитися зі своїм дітищем, і навіть приводив натовпи друзів помилуватися такою красою. З виразу його обличчя можна було подумати, що він декламує поему Вордсворта, присвячену Вестмінстерському мосту:
Після такого Дороті навіть сподівалася, що їй вдасться залучити містера Тогіса до святого Причастя. Але коли пастор побачив той гарбуз, він страшенно розлютився і наказав негайно викинути «ту огидну штуку» з церкви. Містер Тогіс одразу ж перекинувся до нонконформістів, і він та його нащадки були втрачені для церкви Святого Ательстана.
16
18
21
Душа від природи нонконформістська
22