У легкому водевільному плані вирішено всі конфлікти — головний герой виганяє свого управителя-злодія і тим самим рятує кріпаків, уже майже проданих оренбурзькому поміщикові. Леся пов’язує свою долю з графом. Сюжетно перед нами, власне, не вельми замаскована ремінісценція з «Попелюшки». І хоча для Івана Кочерги найважливіше полягало в сценічно вираженій чіткій ідеї, у цій п’єсі ми бачимо багато нового і навіть незвичного для драматурга. Навіть сама Мрія напівіронічно заземлена — пшеничні коржики це вже не пергамент у кришталевому келиху... Тому критика 20-х років небезпідставно при аналізі твору намагалася вийти за межі запропонованого драматургом сюжету, виявити складніші соціальні зв’язки дії і по-своєму доказово розкривала алегоричний зміст «Феї гіркого мигдалю» у викритті відірваності старої української інтелігенції, від села і ширше — від цілого народу. Слід сказати й про те, що тогочасна критика далеко не в усьому приймала естетичну концепцію п’єси І. Кочерги. Гострі злами класової боротьби диктували різкішний малюнок сценічних колізій (згадаймо бодай класичну «97» Миколи Куліша). І все-таки це був успіх. Сьогодні слід цілком погодитися з 3. Голубєвою в тому, що це «твір самобутній, що виявляється у новизні художньо-смислового наповнення поширених відомих літературно-фольклорних сюжетних схем та образів, в утвердженні гуманістичних ідеалів, у яскравому відтворенні життя минулого...» 7.
Робота над «Феєю гіркого мигдалю», суперечки в критиці з приводу твору дали потужний імпульс творчій діяльності Івана Кочерги. Драматург із натхненням береться за нову п’єсу «Алмазне жорно» і завершує її 1927 р. Як і «Фея гіркого мигдалю», цей твір, не є власне історичним у строгому розумінні — автор просто використовує тло реальних подій для розгортання свого літературного сюжету. Але дедалі послідовніше відходячи від колишнього споглядального ставлення до історії, І. Кочерга творить свій якісно новий художній світ, в якому гострі соціальні суперечності існують не десь на периферії, а є основною рушійною силою цього художнього світу.
Письменник дуже ретельно готувався до написання нового твору. Він вивчає історичні документи, архівні матеріали, народні перекази.
Дія твору відбувається у XVIII ст., коли український народ піднявся на повстання проти визиску польської шляхти і жорстокості конфедератів. Власне, фабула охоплює останній етап Коліївщини — після придушення повстання, коли відбувалася нещадна розправа з гайдамаками. Більшість обвинувачених відпроваджувалися у містечко Кодню, неподалік Житомира, до польського регіментаря Стемпковського, відомого своїми вкрай немилосердними вироками.
Іван Кочерга будує сюжет твору фактично на одному епізоді народної трагедії. Під час розгрому панських маєтків зник великий алмаз, так зване «алмазне жорно». Княгиня Вількомірська обіцяє домогтися помилування будь-якому повстанцю, котрий допоможе знайти коштовний камінь. Наречена одного з ватажків гайдамаків Василя Хмарного намагається врятувати вже засудженого до страти коханого. З неймовірними труднощами вдається Стесі відшукати на залитих кров’ю шляхах України ту коштовність, проте граф Р.ужинський підступом обдурює її, а княгиня відразу ж зрікається обіцянки врятувати Хмарного. Василь все-таки зумів втекти з-під варти. Закохані навіть зустрічаються в заключній сцені п’єси. Але Стеся не витримує надто тяжких моральних і фізичних випробувань, що випали на її долю в останні дні життя, і вмирає. Василь помстився за неї її кривдникам...
Незважаючи на трагічний фінал п’єси, вона ніби пронизана потужними світлими променями краси людських взаємин, краси вірності й самовідданості. Причому цей мотив повторюється в різних варіантах, нюансується як у гармонійному поєднанні ідейно-естетичних акцентів, так і в контрастному протиставленні моральних, духовних принципів, властивих антагоністичним групам героїв.
Ця п’єса багато пояснює в творчій еволюції Івана Кочерги. Тут у завершеній формі виявляються його естетичні засади. За варіацією вже вкотре повторюваного мотиву пошуку Мрії (не зайвим буде тут згадати й метер-лінківського «Синього птаха»,— до речі, пізніше, у 1936 р., Коче'рга здійснив українську переробку цієї п’єси) з’являються виразні соціальні акценти. Так, бажання Стесі врятувати Василя за допомогою «алмазного жорна» — це знову мрія-казка, і знову невловима, як ще в «Пісні в келиху»... Але герої п’Єси не просто «грають» на розкриття певної ідеї автора — вже руйнуються межі заміненої самодостатності естетичного стереотипу, соціальний потенціал колізії надто високий, щоб просто підтримувати необхідну напругу для створення певного символу. Цей символ — у даному разі багатозначний образ жорна — вибухає подвійним змістом. Алмазному жорну як атрибуту панського багатства, коштовному, хоч і нікчемному з погляду трудової людини, протистоїть жорно млинове, що сймволізує і тяжку працю народу, і його долю, і помсту панам. «Від першого до останнього свого твору,— точно зауважує румунська дослідниця української літератури М. Ласло-Куцюк,— Кочерга використовував, на відміну від Куліша, єдиний конструктивний принцип, а саме наявність семантичних кореляцій, що випливають з центрального символу п’єси» 8.