Схожим у московітській Росії є також устрій інших соціальних груп. Жодна з них, як це є на Заході, не існує сама собою і для себе, а лише для держави. Жодна з них не виникла з власного права, кожна була створена державою. В боротьбі між собою і з троном жодна з них не виявила всередині себе корпоративного духу чи почуття честі стану, свої привілеї кожна отримала від верховної влади, без боротьби і зусиль. Там духовенство (ще до 1917 року. – Д. Д.) перетворилося на "департамент духовних справ", очолюваний їхнім міністром. "Третя верства", яка в Європі впевнена в своїх правах, стала тут купецтвом різних "гільдій", вона залежна від будь-якого очільника міста. Дворянство трансформувалося у "верству державної служби", в привілейованих "царських слуг" – без тієї станової свідомості, яку на Заході створив феодалізм. Московіти майже не знають, що це таке шляхта, основою якого є права предків. Їхнє дворянство – це нагорода за службу для царя. Щоправда, тут верстви мали своїх "проводирів дворянства", своїх "громадських старійшин" і т. д., як і після 1917 року – партійних бонз, проте це не вільні делегати вільних корпорацій, а звичайні чиновники білих чи червоних царів, вид татарських "баскаків". В Росії, як і на Заході, є знать (nobles. – Д. Д.), буржуа (bourgeois. – Д. Д.) і демос, але тут немає жодного "дворянства", жодної буржуазії, жодної демократії, жодних незалежних від держави корпорацій або класів, що часто їй заперечують.
Історія немов би хотіла ще сильніше підкреслити "службовий", слухняний характер російського дворянства, вона не позбавила його навіть тих інституцій, що прикметні саме для общини – кругової поруки: в часи Івана ІV рідня чи інший дворянський клан "відповідала головою" за кожного "вільного" дворянина, якого б гнітила служба для великого московітського князя чи який хотів би його покинути. Відгомін цієї чисто російської правової свідомості також віднаходиться знову ж таки в більшовицькій практиці, в круговій поруці всієї родини за її "контрреволюційних" родичів. Російський дворянин, який вічно був залежним від свого пана і володаря, спочатку такий же пристрасний до мандрів, як і московітський селянин перед царюванням царя Бориса (1598-1605), який пізніше лише тоді був впевненим у володінні і правом на шматок землі з земельної власності царя, доки він виконував свою службу; цей російський дворянин, за якого думала держава, – так само, як це за "мужика" робила його община, – настільки ж неспроможний до створення власного кодексу політичної чи корпоративної моралі. Щодо цього він залишився, як і московітський громадянин чи селянин, нігілістом у моралі і політиці. Він підкорявся правилам колективної, втіленої в особі царя волі, проте у формуванні тієї волі він не брав жодної активної чи свідомої участі. По суті, він не перевершував масу і для царя був настільки ж "незначним", як і останній з селян.
"Чи Ви знаєте, пане, – відповів цар Павло на зауваження генерала Думреза, французького посланця, – що тут немає жодної особи, яка б користувалася пошаною, окрім тієї, з якою я розмовляю, і лише доти, доки я з нею розмовляю".
Ці слова – не балаканина божевільного, вони – надзвичайно влучно висловлене формулювання взаємин у Росії між "я" і "ми", між окремою людиною і спільнотою. Французькою мовою Павло висловив думку, що закладає підвалини тої чисто московітської інституції, що зветься "обіймання посади згідно з правом клану" ("местничество". – Д. Д.), інституції суто службового характеру: російські бояри хизувалися передусім не тривалістю роду чи цінністю їхньої особистості, яка ніколи не була і не могла бути "важливою" без милості царя, а службою для нього їхніх батьків і предків.
Того, що надавало всім трьом європейським станам блиску, опірності, кастового патріотизму, підтримуваного впродовж століть міцного кодексу "savoir-vivre" (знання світу. – В. В., І. З.), а окремій людині – почуття власної гідності, – цього всього в Росії загалом не було.
Також, якщо розглядати московітський устрій родини, то наштовхуєшся на таке ж явище – на пригнічення окремої людини і на панування всього колективу. Вже сам факт, згідно з яким для російських селян в усіх без винятку справах про спадщину дійсним є звичне право, всередині родини позбавляє окрему людину будь-якого захисту з боку громадянського кодексу, оскільки той цілковито підпорядкований диктатурі родини (тобто, по суті, диктатурі її глави. – Д. Д.). "Зізнаюся, – писав відомий слов'янофіл Данілевський, – що не розумію тих, хто веде мову про "родинні почуття" нашого народу. Я бачив багато народів. У Криму, Україні, в Австрії та Німеччині – всюди я виявляв те саме. Я зауважив, що майже всі іноземні народи, не тільки німці чи англійці, й багато інших, такі, як українці, греки, болгари і серби, мають набагато більше "родинних почуттів", ніж ми, "росіяни" [21].
У політичному устрої Росії бачимо аналогічну загальну ідею. Ніде, в жодній країні, не піклуються про ідеал держави з таким завзяттям, як у Росії. Тут, де окремі люди і корпорації володіють нульовою цінністю, держава стала усім. "У нас у Росії, – пише визначний російський філософ й історіограф Володимир Соловйов, – у псевдохристиянській спільноті виник наш власний іслам, з тією відмінністю, що він стосується не бога, а держави". В цю державу вірять немов у "абсолютне втілення нашої народної сили". Якщо будь-яке теоретизування про сутність і атрибути божества для ортодоксальних мусульман є лише порожньою балаканиною чи претензійним зловживанням словом, то будь-який сумнів у повноваженнях його бога – держави, думка, що з нею можна поводитися, як кому заманеться, для росіянина – гріх [22]. Горезвісний російський реакційний публіцист Катков пояснив: "Немов нестримна буря, вона (державна воля. – Д. Д.) жене міріади порошинок туди, куди захоче" [23].
Взаємини між тим абсолютом і окремою людиною притаманні всім суспільним взаєминам у Росії, до того ж, вони не визначені в правовому полі. Це – взаємини між вовком і ягням у сатиричній байці Салтикова-Щедріна: "Якщо я захочу, то з'їм тебе, а схочу по-іншому, то можу тебе й помилувати" [24]. Хто ще пригадує психіку російського суспільства за обох останніх царів, той зрозуміє як Соловйова, так і Каткова. Таке саме становище панує також у комуністичній Росії.
На той час, для прикладу, переслідувалося організоване на громадських засадах надання допомоги тим, хто потерпає від голоду, оскільки це означало акт втручання населення в державні справи, до яких населення не сміло мати жодного стосунку (ще перед 1917 роком. – Д. Д.). Коли після призначення князя Святополка-Мирського міністром внутрішніх справ (1904) до нього звернулося кілька магістратів з висловленнями подяки за його ліберальну декларацію, то всі органи влади це сприйняли як образу, оскільки вбачали в цьому вияв недозволеної демонстрації. Коли царю Миколі І повідомили, що народ нарікає через воєнні невдачі в Криму, він обурено відповів: "А що народові до цього?". Коли під час огляду військ Павло І спитав одного деградованого офіцера, де той отримав свої відзнаки, відповідь офіцера "Під переможними стягами Вашої Величності" вивела царя з рівноваги і мало не закінчилася для зухвальця тілесним покаранням. Це сталося тому, що право хвалити загалом містить у собі право критикувати, що цілковито не допускається там, де між державною владою і підданими не існує жодних правових взаємин. Верховна влада володіла своїми обов'язками щодо підданих, проте вони не мають правової природи; за їхнє дотримання вона мала відповідати лишень "перед Богом", тобто перед власним сумлінням. Піддані мали настільки ж мало прав, щоб вимагати від неї дотримання цих обов'язків, як і дотримання суто етичних зобов'язань. З іншого боку, підданий був зобов'язаний любити "царя і батьківщину"; проте навіть московітська маса сприймала наказ жертвувати життям за вітчизну не так, як, приміром, обов'язок виплатити борг честі, не як обов'язок щодо свого власного сумління, а радше як чужі зовнішні заповіді, що були скинуті згори громовержцем Мойсеєм, яких потрібно було дотримуватися, доки Мойсей тримав у руці перуна, але які краще було обійти. В цьому корениться причина революції російського народу проти царату, що став слабким (у неросійських народів причина була іншою. – Д. Д.), як і нездатність до спротиву цього ж народу проти більшовицької тиранії (майже всі виступи проти неї відбувалися в неросійських областях СРСР. – Д. Д.).