Покірність виявляли і Ленінові, проте Ленін миттєво домігся тих властивих для росіян принципів правління, які начебто були зруйновані революцією. Чинячи це, він лишень реалізував принципи, які він вже давно проголошував. Коли в 1903 р. в Женеві відбувся розкол російської соціал-демократії на дві фракції, Ленін сказав: "Нашій інтелігенції є чужими переконання, які могли б їх дисциплінувати зсередини. Нам потрібна дисципліна іззовні" [70].
Коли Ленін узяв державну владу, він почав втілювати в життя саме ті принципи, що були ще царськими і мали своє виправдання в аморфній організації російського суспільства та в його цілковитій відсутності культури. Можливо, саме тому, оскільки упродовж останніх років царат виявився неспроможним послідовно реалізовувати принцип абсолютизму, створивши для Думи (російський парламент у 1906-1917 рр. – Д. Д.) певну свободу преси і таке інше і цим похитнув неспроможний до самоврядування народний організм Росії, можливо, саме тому в критичну мить з'явився більшовизм, як "deus ex machina", як рятівник російських "споконвічних підвалин". Можливо, він означав тільки спробу врятувати агонізуючу імперську державність, що заразилася отрутою західноєвропейського лібералізму. Про це, про цей можливий випадок можна прочитати й у "пророків": тоді, коли Лєонтьєв обговорює можливість перенесення засад європейської культури, європейського лібералізму до Росії, він радіє сам і тішить читача тим, що це не могло б мати тривалого успіху, оскільки той лібералізм "надзвичайно легко може бути розчавлений між двома аж ніяк не ліберальними силами – між шаленим нігілістичним натиском та міцним захистом наших великих історичних принципів" [71].
"Захист великих історичних принципів" не спрацював, тому виникла потреба замінити його "шаленим нігілістичним натиском", свідками якого ми були і на чолі якого Олександр Блок побачив самого Христа "в білому віночку з рож" – отож як Антихриста. Цей тиск у Росії мав одразу ж знищити смертельні як для царату, так і для російської революції паростки європейської культури.
Тепер ми отримали відповіді на наше запитання: чому Росія принципово вороже налаштована проти Європи і чому вона вимушена Європу побороти. Аморфною російською масою може керувати тільки самодержавство, самостійним європейським суспільством – тільки власна дія. Тому Росія змушена, з одного боку, захищатися від ґрунтовних європейських рис і не допустити до себе європейських бацил, оскільки ті ґрунтовні риси, прищеплені в Росії, можуть призвести тільки до хаосу і розпаду державного механізму. З іншого боку, Росія змушена прагнути знищити ту Європу, всюди, куди сягає вплив Європи, викорінити її ідеї, позаяк вони формують єдиний захист проти будь-якого абсолютизму, в тому числі і проти російського. Попри це, вона домагається континентального панування задля руйнації духовного усвідомлення своєї належності до єдності, що на Заході окремих людей об'єднує в групи, верстви, класи і спілки, нації, і намагається перетворити ті суб'єкти на аморфну, неспроможну до спротиву масу. Росія постійно боролася з тими європейськими принципами, хоч би за якими формами приховувалася ця боротьба. Росія не боролася проти буржуазії, а проти принципу особистісної гідності і права, що їх як Ленін, так і Лєонтьєв безнадійно плутають із принципом "буржуазності".
Раніше Московія боролася з дворянством, що "пригнічує народ", у Польщі та дворянством в Україні, тому що ця верства являла собою вороже налаштовану до абсолютизму корпорацію, яка з шаблею та пером у руці спрямовувала політичне життя її нації. З часів більшовицької революції Росія в Україні боролася проти класу селян, що прокинувся до свідомого політичного життя і створював в Україні найбільшу перешкоду для московітського деспотизму. Радянська Росія бореться проти "жовтих синдикатів" і проти вождів європейського соціалізму, оскільки, щоб здобути панування над західноєвропейським робітничим рухом, із робітників потрібно зробити масу без керівника. Радянська Росія бореться проти кожної ідеї, яка переважає "ідеали" здичавілого егалітаризму та егоїзму, що раніше чи пізніше, але завше приводять до абсолютизму. Радянська Росія бореться проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що ґрунтується на принципі високорозвиненого індивідуалізму. Вона бореться задля ідей, спільних для царату і більшовизму. Боротьба проти козацького дворянства у XVIII столітті, проти української церкви в ХІХ столітті, проти українського селянства в ХХ столітті – це були лише перші етапи російського походу проти Заходу; наступними етапами були боротьба проти польської "шляхти" в 1832 і 1861 роках, проти польської католицької церкви за часів Миколи ІІ (протегування так званих маріанітів. – Д. Д.) і пізніше – проти європейського робітничого руху. Мета завжди залишається тою самою – деморалізація відповідного суспільства, його розпад на незліченну кількість "порошинок" Каткова, що є необхідною передумово панування Росії в Європі.
Коли ведемо мову про зовнішню чи внутрішню політику Росії, завжди можемо констатувати одне й те ж. Коли тепер на Заході Росія сприяє таким верствам населення, як люмпен-пролетаріат, вона передовсім прагне перетягнути на свій бік такі іноземні елементи, які шанують тільки ідеали егалітаризму і задля їхнього втілення готові навіть миритися з чужим абсолютизмом, тобто своєю власною політичною смертю, легко перетворюючись на жертву російської демагогії.
Імовірно, що проблему "майбутньої Росії" чи "третьої Росії", як і питання, чи Росії колись вдасться перейняти європейські принципи, можна не брати до уваги. Мав рацію Чаадаєв, коли говорив: "Nous avons je ne sais quoi dans le sang, qui repousse tout veritable progres" [72].
В одному можна бути певним – що досі у плині своєї історії Росія виявилася неспроможною перейняти ідеї західних країн, усі її намагання наслідувати Захід були марними. Проте цього вона й не хоче. Вона вже перебуває посеред націй Заходу з погрозою, аж ніяк не приховуючи свого наміру проковтнути кожну з цих націй одна за одною, нахилити їх чи зламати. Чи жбурне Захід назустріч новим монголам гідну відповідь?
Розділ ІV
Апокаліптичний дракон і Захід
Ці жахливі пророчі слова Е. Ренан написав під час війни 1870-71 рр.: "Росія тільки тоді буде значною небезпекою, якщо Європа дозволить їй сформувати штурмову групу з конгломерату варварських народів Центральної Азії – з народів, які самі по собі безсилі, проте навчені дисципліні, вони здатні, якщо на це не звертати уваги, згуртуватися під московітським Чингізханом, як під Драконом Апокаліпсису… Подумайте лишень, що за тягар похитнув би світову рівновагу в день, коли навколо великого московітського конгломерату згрупуються Богемія, Моравія, Хорватія, Сербія, все слов'янське населення Східної Європи, ця все ще войовнича раса з колишнім героїзмом, якій потрібно лише, щоб нею командували… Що Ви тоді скажете?"
Це застереження забутого публіциста, написане 90 років тому, в наші дні постає немов примарна настанова перед залишком Європи.
Досі сьогоднішнє політичне керівництво Заходу могло не давати відповіді на це доленосне запитання. Більш того: сталося те, про що ані Ренан, ані його сучасники не могли навіть і мріяти. Політики Заходу – в Ялті, Потсдамі, Тегерані – самі уквітчали шлях, що через Київ, Прагу, Будапешт провадив московітського Чингізхана до стародавніх міст Європи аж до Берліну. Навіть у трагічні дні України (1917-21) чи Угорщини (1956) Захід нерухомо і мов зачарований спостерігав за героїчною боротьбою проти апокаліптичного дракона з Москви. Викликає іронію той факт, що, немов навмисно, представники тієї нелюдської більшовицької системи пристрасно прагнули відновити золоту еру "добробуту і миру" в Організації Об'єднаних Націй спільно із західними політиками…
Де приховане джерело безперервного відступу Заходу перед московітським Чингізханом? Де джерело невпинного потягу Москви до Заходу, до Сходу, до Півдня і до Півночі, до встановлення над усіма народами свого панування? Джерело російської зверхності і дедалі більшого впливу на Заході має нематеріальну, диявольську природу. Чи є воно силою ідеї? Безперечно! Ця ідея, що мобілізувала російські орди на Захід і нагнала на нього жах, постійно змінювалася. Одного разу вона – "єдина рятівна" сила російського шаманського "православ'я". Іншого разу – "регулювальна сила" царату, на противагу до бурхливого демократичного чи революційного Заходу. Іноді – панслов'янство, "звільнення слов'ян"… Деколи – комунізм, "звільнення" пролетаріату… Подекуди – націоналізм, "звільнення" поневолених "західним імперіалізмом" націй. Прапор московітських пророків змінював свої кольори та регалії, лише одне залишилося тут незмінним, а саме: ідея "вибраного" російського народу, народу "надлюдей", "вищої раси", яка мала б усі вище згадані ідеї реалізувати і під керівництвом Москви "ощасливити" всі інші народи та встановити над ними російське панування.
Отож рушійною силою російського натиску була ідея, але із застереженням! Позаяк ідея, що невпинно змінюється, яка, власне, є маскою, побудованою на брехні, вона стає чимось більшим, ніж ідея. Вона стає голою волею, щоб усе довкола поневолити. Тоді ідеї залишиться тільки роль маскування, щоб ввести в оману наївний світ про мету, що за нею ретельно приховується. Це вже сто років тому чудово зрозумів ще один ясновидець Заходу, який його від цього застеріг. Це був справжній знавець Росії, Віскон Мельхіор де Воґе. У своєму "Російському романі" він про відомий роман Ф. Достоєвського "Бєси" писав: "Найбільша заслуга цієї книги полягає в тому, що вона дає нам чітке уявлення про те, де приховується сила нігілістів (тодішня назва більшовиків. – Д. Д.). Їхня сила не в доктрині, не в організації, їхня сила перебуває у вдачі кількох людей. Автор (Достоєвський. – Д. Д.) пожвавлено змальовує вкрай напружену волю цих людей з їхніми холодними, немов сталь, душами. Здебільшого цим своїм характером вони приваблюють інших людей, навіть якщо ціла їхня енергія спрямована на зло. Тому, що характер обіцяє масам керівництво, забезпечує міцний порядок, а це саме і є першою потребою людського колективу". Кидаючи погляд у майбутнє, далі Воґе говорить: "Якщо ці нігілісти перейдуть до пропаганди дії, то вони видаватимуться надзвичайно схожими на наших власних революціонерів. Проте, коли ми роздивимось їх дещо ближче, то знайдемо між ними ту ж відмінність, що й між диким хижаком і домашньою твариною. Наші найгірші революціонери – лише злі собаки, а російські нігілісти – вовки, навіть скажені вовки, що значно небезпечніше".
Безмежна віра в свою вищою силою "вибрану расу", у "святе завдання" свого призначення стати керівним народом "дегенеруючого Заходу", що постає немов дика сила скаженого вовка, – це ті фактори, що не піддаються врахуванню, що надавали московітській орді її стимулу і паралізують спротив усіх західних, плебейських, заячих душ проти цього двоногого boa constriktor'а, якого християнська цивілізація Заходу хоче знищити. Щоб подолати цю фанатичну силу зла, їй потрібно протиставити ще сильнішу силу духа. Треба вдатися по допомогу до тієї вищої сили, яка на початку нашого літочислення до грішного людства відправила на землю свого посланця… Нажаль, мало таких, хто на Заході зміг чи хотів би стати прапороносцем тієї сили. Матеріалістичні ідоли засліплюють очі провідникам Заходу. Вони не бачать небезпеки і відвертаються від тієї надприродної сили, що і нашому духові надає міцності, а рукам – сили. Матеріалістичні ідоли затьмарюють розумові здібності провідних людей Заходу, демобілізують їх духовно, морально і, незважаючи на фінансову і збройну сили Заходу, також фізично стримують їхню волю та бойовий дух. Ту волю і ту віру, перед якими колись відступили орди Чингізхана чи Аттили.
Ця ж неспроможність сьогоднішніх провідних кіл Заходу виступити носіями великої безкомпромісної, антиросійської ідеї налаштовує їх на байдужість, якщо не на ворожість, до заклику часу, який як єдино можливий може принести порятунок, до гасла націй Центральної та Східної Європи, які борються за свою незалежність: знищення жахливої імперії, розподіл варварського російського царства – імперії рабства, безбожності, геноциду і ганьби.
Під час французької революції відомий англійський мислитель і державний діяч Едмунд Берк, оповитий глибоким сумом, висловив свою дивну візію: "the age of chevallery is gone, that of sophists, economists and calculatores has succeded". І це була сказано серйозніше, ніж може видаватися на перший погляд. Провідна каста нинішнього Заходу – це "софісти", тобто люди без віри у вищу ідею, за яку хочеться боротися чи загинути. Провідна каста нинішніх країн Заходу – "економісти", тобто люди, які переоцінюють силу матерії, економічного фактору, грошей і матеріального добробуту, не розуміючи, що сильною кожну націю робить тільки незламний дух, тільки глибока повага до духовних і моральних вартощів… Нинішня еліта Заходу – це "розважливі люди", тобто люди, які розглядають кожен конфлікт, в якому одна сторона мусить перемогти, інша – загинути, із всесвітньо-історичним значенням тільки як непорозуміння між двома комерсантами, що його можна було б урегулювати тим чи тим (fifty-fifty. – Д. Д.) розрахунком. Софістам, економістам і розважливим людям для того, щоб убити Дракона Апокаліпсису з Москви, завжди не вистачатиме необхідної шляхетності духу, мудрості думки, будь-якої візії і сили волі.
Це могла би здійснити тільки нова еліта, еліта, що володіє всіма тими рисами вдачі, яких сьогодні бракує. Еліта нового лицарства, яка потрібна Заходові, щоб успішно захистити святі блага християнської цивілізації. Стара еліта, з якої Берк глузує, має поступитися місцем новій, вона мусить піти. Так само і та мафія московітських посібників, яка отруює колись чисте повітря християнського Заходу. Не можна забувати змістовних слів Демосфена до його байдужих співвітчизників у боротьбі проти македонців: "Ви маєте від усієї душі ненавидіти тих, хто в їхньому натовпі висловлюються за Філіппа. Ви повинні зрозуміти, що ніколи не вдалося б подолати ворога поза міською стіною, доки ви в самому місті не приборкаєте тих, хто йому подає свою руку допомоги".
70
Protokolle des 2. ordentlichen Kongresses der russischen sozialdemokratischen Arbeiterpartei, Genf 1903, S. 33 der russischen Originalausgabe.