Розділ ІІ
Російське месіанство
Вульгарне розуміння вбачає причину хвороби, що трусить соціальним організмом Європи, у боротьбі між різними, ворожими один до одного імперіалізмами. Цієї думки автор не поділяє. Поза сумнівом, теперішній хаос – результат боротьби між "імперіалізмами", але за цим конфліктом приховується глибша або в будь-якому разі давніша суперечність.
Цей інший конфлікт залишається прихованим у соціальній боротьбі, яку переживає Європа. Він уже був підґрунтям зіткнення двох ворожих груп держав у 1914 році. Він маскувався за визвольною боротьбою австрійських і турецьких слов'ян проти Габсбурґів і Оттоманської імперії. Саме такі ж обриси ми бачимо в революції 1648 року в Україні, а також у національних революціях 1917 року у Східній Європі. Цей конфлікт, який із тривогою передбачили Ляйбніц і Ренан, Наполеон І та Гюґо, Енґельс і Беконсфілд і який навіював мстиві видіння Герцену й Лєонтьєву, Бакуніну й Горькому, – це великий конфлікт між двома цивілізаціями, двома політичними, соціальними й культурно-релігійними ідеалами, конфлікт Європа – Росія.
Цей конфлікт справді спричинився до численних проблем, що неспокоєм сповнили наше століття; в цьому легко можна пересвідчитись, якщо звернутися до його останньої фази – явища, що забезпечило нам незгасне ім'я більшовизму; це доводить аналіз явища, в якому велика частина нашої некритично налаштованої інтелектуальної верстви вбачає завершальний етап соціальної революції.
"Що таке більшовизм?" – запитують його несвідомі прихильники (позаяк свідомі загалом не ставлять запитань. – Д. Д.) і відповідають: це інтернаціональний рух і його мета – повалення імперіалізму, капіталізму, націоналізму й інших ідолів буржуазного пантеону. Більшовизм – відповідають його противники – це бунт рабів, заперечення логічних законів і правил ведення народного господарства. Більшовизм – стверджують треті – змова задля пригнічення християнства. Позаяк як перші, так і другі та треті мають рацію в тому, що більшовицька Росія справді заклала початок соціальних рухів із міжнаціональним значенням. Але як одні, так і другі, і треті ігнорують той факт, що більшовизм, про що свідчить вже сама його назва, – московітське і до того ж насамперед московітське явище. Так, за межами Радянського Союзу наступною метою агентів більшовизму було знищення європейського громадянського устрою, але хіба це було їхньою єдиною метою? Чи було це єдиною причиною того шаленства, з яким безліч таких агентів у Відні, Римі, Парижі та інших більших і менших центрах Заходу виконували свою роботу в згаданих країнах задля знищення наявного ладу? Хіба цей крах "експлуататорської системи" і справді був їхньою наступною метою, чи, можливо, в їхній несамовитості треба шукати ті глибші та сильніші мотиви, про які свого часу писав Достоєвський. У одному з його "Щоденників письменника" він веде мову про таке: "Чому під час їхньої подорожі за кордон майже дев'ять десятих росіян пристають до тих лівих європейських курсів, які, так би мовити, відкидають їхню власну культуру? Хіба в цьому факті не відчувається російська душа, якій європейська культура завжди була чужою? Я думаю, що так. Європейці вважають нас радше варварами, які кочують Європою і відчувають задоволення тоді, коли віднаходять, що можна зруйнувати; вони руйнують лише заради руйнації, задля втіхи, щоб лише подивитися, як все це зазнає краху і перетворюється на руїни. Саме в цьому вони схожі на дикі орди, приміром гунів, які вдерлися до старого Риму і зруйнували Святе місто, не маючи жодного уявлення про те, які культурні скарби вони при цьому зруйнували" [2].
Хіба є, принаймні, зерно правди у цих словах геніального московіта? А якщо й так, то чи стосуються його слова тільки таких мандрівників революції, як Бакунін чи навіть Герцен, який вигуком "Нехай живе хаос, vive la mort!" кидає своє прокляття західному світу. Чи вони спрямовані на адресу ленінових епігонів, які проголосили загибель європейської демократії? Можливо, вони спрямовані також на головного прокурора російського "найсвятішого синоду", Побєдоносцева, який саме на цю демократію, ту "велику брехню нашої епохи" кидав громи і блискавки? Чи спрямовані вони тільки на духовних нащадків Бакуніна, російську Червону армію, чи й на військо царя, яке з аналогічним хвилюванням говорить про перетворення галичан та інших західних українців на православних росіян так, як вони хотіли зробити більшовиків російськими комуністами? Невже вони не стосуються того війська, яке настільки ж невгамовно прагне накинути Європі свій "pax Moscovitica", якого Ленін жадав втягнути до своєї комуністичної Ліги Націй, до своєї "societas Leniana (чи leonina)"? Хіба можливо питання Достоєвського віднести тільки до Червоних кінних армій, які свою соціальну систему – систему "рад" – несли на Захід, чи й до солдатні Катерини ІІ, яка також принесла з собою до України тодішню соціальну систему Росії, а саме – кріпацтво?
Якщо це й справді так, то – під час цих мандрівок Європою озброєних і неозброєних московітів різних генерацій, які мають втіху, що там щось можна зруйнувати: одного разу Греко-Католицьку Уніатську Церкву, іншого – капіталістичний лад – чи не маємо ми при цьому справу з явищами одного й того ж роду, з постійністю, що універсальніша і небезпечніша, ніж більшовизм і царат? З певністю можна стверджувати, що це власне саме так і є, що як ідеологія московітського комунізму, так і ідеологія царату становлять лише дві різні форми однієї й тієї ж суті, одного й того ж феномену загального характеру, і це ніщо інше, як московітське месіанство, що веде війну проти Заходу. Перед нами постає більшовицька Росія з піднятою для погрози рукою, спрямованими і сповненими жадібністю очима на все, вона, так само, як і Росія Миколи І, видивляється за тим, "де є ще щось, що можна понівечити".
Належну відповідь уже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті, які колись плекали "народовольство", а пізніше були разом із ним у "чека" і "пролеткультах", – носії ідеї російського месіанства; російська "інтелігенція", на її власну думку, – хоронителька і втілення ідеалів "правди і права", пророчиця великої місії російського народу, вона мала б ощасливити весь людський рід, і, як ми вважаємо, вона – "барабанщик" московітського, петербурзького, петроградського, ленінградського і знову ж таки московітського імперіалізму, сентиментальний апологет московітської "жаги до Заходу", строгий обвинувач в історичній правовій суперечці між націями, який, заплямований кров'ю, стукає у двері західних країн, цей "advocatus diaboli".
Представники цього прошарку інтелігенції могли різнитися між собою силою розуму та геніальністю. Проте всі вони, пророки і арлекіни, мали щось спільне: глибоку містичну віру у велике призначення, в світову місію варварського московітського народу. Вони могли розмалювати кожен народ рожевими кольорами, як це робили "народовольці", чи, як Чехов у своїх "Мужиках", порівнювати його з худобою; вони могли, як граф Лев Толстой, цілувати поли їхнього смердючого "каптану", чи налякатися його незбагненної та незрозумілої сутності, апелювати до царських багнетів, як, приміром, П. Струве та інші, не менш відомі, автори колись (після революції 1905 р. – Д. Д.) широко відомої збірки "Вехи", – байдуже! Ангел чи диявол, Аполлон чи кентавр, напівлюдина чи напівтварина, той народ для усієї московітської "інтелігенції" був народом-богоносцем, і якщо вже він був худобою, то тоді божественною худобою, яку всі народи повинні вшановувати. Цей народ, і тільки він, мав сповіщати "нове слово" Заходові, що перебував в агонії. Тільки з його вуст над світовим хаосом мало лунати рятівне "fiat lux!". "Я вірив, та ще й зараз вірю, що Росія, яка, вірогідно, очолить якусь нову східну державність, має також подарувати світові культуру, замінити цією новою слов'янсько-східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо-германської Європи", – так писав ще в часи першого Миколи "папа" слов'янофілів Лєонтьєв [3]. Слов'янофільський поет Тютчев, сповіщаючи швидку смерть Заходу, вигукнув: "Над величезними руїнами Заходу, немов священний ковчег, здіймається ще більша Росія… Хто зважиться сумніватися в її призначенні?". "Захід уже все сказав, що він міг сказати. Ex oriente lux! Тільки Росії судилося взяти на себе духовне лідерство Європи!" – говорить із хвилюванням відомий істерик московітського слов'янофільства С. Булгаков. Зворушений цими словами, наче відлунням, йому відповідає Розанов: "Уже давно потрібно було це сказати!". Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його "гнобленню" англійських селян [4], і пише вірші, в яких звучать енергійні мотиви ненависті до європейської цивілізації [5]. Російський патріот і провісник О. Герцен роками мріє про велику, жадану для нього мить – про загибель Заходу, про "нових варварів, які туди прийдуть, щоб його зруйнувати!" Слов'янофіл Ю. Самарін радіє з ролі, яку належить зіграти Росії "в цілому світі", а ультрареволюціонер Бакунін вірить у те, що російський народ "привнесе нові підвалини в історію і створить нову цивілізацію, як і нову віру, нове право і нове життя". Горький "плює" Америці і "прекрасній Франції в обличчя" задля московітських люмпен-пролетарських ідеалів; а Ленін узурпує спадок праапостолів соціалістичної церкви, щоб перед його вахлаками, як колись перед телепнями якогось Інокентія чи якогось Боніфація, впали престоли приречених на гріх соціалістичних ідолів західних країн. І навіть Чаадаєв закінчує свою "Апологію божевільного" вірою у велике призначення Росії. "Наше завдання, – пише він, – принести у світ рятівний принцип порядку, що став здобиччю анархії. Росія не може відмовитись від цієї місії, яка на неї покладена небесним і земним володарем". Голоси всіх представників російської політичної думки злилися в одну-єдину оду на честь їхнього народу, вони всі, по суті, вже були готові підписати офіційний погляд російської історії, який горезвісний начальник таємної поліції царя Миколи І, граф фон Бенкендорф, формулює так: "Її (Росії. – Д. Д.) минуле було гідним захоплення, її теперішнє – більш ніж блискуче, а її майбутнє (писав граф, вірогідно, заздалегідь відкрито думаючи про більшовиків), перевершить усе, що може собі надумати людська уява".