Феннер поставив склянку з віскі перед нею на стіл.
— Випий, мала! Це те, що тобі зараз потрібно.
Вона глянула на нього, а потім — на віскі. Тоді рвучко нахилилася, схопила склянку і виплеснула напій Феннерові в обличчя. Очі її дико зблиснули.
Феннер постояв хвильку нерухомо, а опісля витерся закривавленим носовичком. Пола затулила обличчя руками і розридалась уже по-справжньому. Феннер сів за стіл. Відчепив залитий віскі комір сорочки і жбурнув його у кошик для сміття. Потім старанно витер шию.
Отак вони сиділи кілька хвилин мовчки, і тишу порушували тільки ридання Поли. Феннер почувався жахливо. Потилиця неначе ось-ось вибухне, обличчя — мовби суцільна рана, а здерта шкіра на шиї немилосердно пече від віскі. Тремтячими пальцями він витягнув сигарету.
Пола перестала плакати.
— Отож, ти думаєш, що крутий, — почала вона, не підіймаючи обличчя. — І вважаєш, що сильний, еге ж? І ти дозволив цим бандюкам завалитися сюди та зробити з нами отаке? Боже мій, Дейве! Ти глибоко помиляєшся. Ти просто жовтороте пташеня. Чи бачив, що вони робили зі мною, поки ти валявся на підлозі, як спляча красуня?! Я погодилася працювати на тебе, бо думала: ти зможеш постояти і за себе, і за мене. Але помилилася. Ти просто сидів і дивився на все це! Слинько і розмазня! А що зробив опісля? Просто дозволив їм піти, а сам поплентався за випивкою! Тож, Феннере, з мене досить! Коли наступного разу мені знадобиться, щоби з мене зірвали одяг, то я тобі зателефоную — зможеш потримати свічку.
Вона щосили ударила кулаком диванну подушку та знову розплакалася.
І торочила одне:
— Ох, Дейве!... Як ти міг допустити, щоби вони зробили зі мною таке?
Поки вона говорила, Феннер сидів з кам'яним обличчям. Очі його були напівзаплющені, у них застигла крига.
Коли Пола нарешті втишилася, сказав:
— Ти права, сонечко! Я надто довго сидів тут без діла. — І він звівся на ноги. — Не кидай мене просто зараз, зачекай кілька днів. Зачини поки що контору й трохи відпочинь. А я займуся справами.
Він рвучко відчинив шухляду стола, витягнув звідти свій револьвер 38-го калібру, поклав його в кишеню штанів, прикривши рукоятку полами піджака. Відтак швидко вийшов з контори, зачинивши за собою двері.
Через годину, прийнявши душ та переодягнувшись, узяв таксі та поїхав у центр міста. Поки авто долало вечірні пробки, він невидющими очима дивився поперед себе. Лише міцно стиснуті кулаки на колінах видавали почуття, що нуртували в ньому. Таксі звернуло від Сьомої авеню вбік і помчало бічною вуличкою. Відтак зупинилось, і Феннер вийшов. Залишив водієві гроші й почав прокладати собі шлях тротуаром поміж хлопчаками, які борюкалися.
Бігцем подолав витерті сходи одного з будинків і подзвонив. За якийсь час двері відчинились, і неохайна стара, примружившись, глянула на нього.
— Айк удома? — запитав він.
— А хто хоче його бачити?
— Скажіть, що Феннер.
Стара зняла ланцюжок з дверей і впустила його.
— Обережно, коли будете підійматися, — додала вона — Айк сьогодні не в гуморі.
Феннер, обминувши її, пішов темними сходами нагору.
І відразу ж скривився від запаху зіпсутої їжі, змішаного зі смородом бруду. На першій сходовій клітці постукав у двері. Почувся шум голосів, а потім запала тиша. Двері неквапно прочинились, і худорлявий, але мускулястий хлопчина з гострою, мов у вепра, мордочкою оглянув його з голови до ніг.
— Чого треба?
— Скажи Айкові, що він мені потрібний. Я — Феннер.
Малий зачинив двері. Феннер чув, як той щось сказав, опісля відчинив двері й кивком запросив увійти.
Айк Бути сидів за столом з чотирма іншими чоловіками; вони грали у покер. Феннер зайшов і став у Буша за спиною. Інші гравці поглянули на нього з підозрою, але гри не припинили. Бути ретельно вивчав карти. Це був кремезний, огрядний чолов'яга з червоним обличчям та бровами, що зрослись. У його жирних пальцях карти нагадували кісточки доміно.
Кілька хвилин Феннер мовчки спостерігав за грою. Потому нахилився і прошепотів Бушу на вухо:
— Ти зараз жахливо влетиш.
Буш знов уважно вивчив карти, прочистив горло і сплюнув на підлогу.
З огидою жбурнув карти на стіл. Відкинувсь у кріслі, через хвильку звівся на ноги та відвів Феннера в дальній куток кімнати.
— Чого тобі треба? — гаркнув він.
— Двох кубинців, — спокійно сказав Феннер. — Обидва в чорному. Чорні капелюхи з опущеними крисами; білі сорочки; крикливі краватки. Чорні черевики з тупими носаками. Обидва — шмаркачі. Обидва зі «стволами».
Айк заперечно хитнув головою:
— Я таких не знаю. Вони не наші.
Феннер холодно глянув на нього.
— То швидко з'ясуй, хто вони. Вони потрібні негайно.
Айк стенув плечима.
— Що ті кубинці тобі зробили? — запитав. — Ти заважаєш мені грати...
Феннер, повернувши обличчя, продемонстрував Бушеві глибоку рану на вилиці.
— Ті двоє шмаркачів увірвалися в мою контору і поставили мені автограф... роздягнули Полу... і спокійно вшилися!
Айкові очі налилися кров'ю.
— Зачекай-но, — сказав він. І підійшов до телефона на столику. Після тривалої розмови упівголоса урешті поклав слухавку й кивком прикликав Феннера. Той підійшов.
— То ти їх знайшов?
— Так, — Айк витер спітніле обличчя рукавом сорочки. — Вони в місті вже п'ять днів. Ніхто не знає, хто вони, до біса, такі. Їхнє лігво у Брукліні. Ось адреса. Здається, вони знімають там хату. Мають гроші, але ніхто не знає, як вони їх заробляють.
Феннер простягнув руку і взяв папірець, на якому Буш нашкрябав адресу.
— Хочеш дістати їх? — із цікавістю запитав Айк. — Дати тобі кілька моїх хлопців?
Феннер зблиснув зубами в іронічній посмішці.
— Я сам.
Буш потягнувся і дістав зі стола темну пляшчину без етикетки. Запитально зиркнув на Феннера.
— Вип'єш на доріжку? — спитав.
Феннер заперечно крутнув головою, вдячно поплескав Айка по плечу і вийшов. Таксі все ще чекало на нього. Коли Феннер збігав сходами, шофер висунув голову.
— Я подумав, що це навряд чи ваш дім, — пожартував він, — тому вирішив зачекати. Куди їдемо?
Феннер відчинив дверцята.
— Далеко підете, — зауважив. — Ви, певно, в університетах вчилися?
Тепер водій сказав уже серйозно:
— У наш час справи йдуть туго, мусиш крутитися. Куди їдемо, містере?
— Перетнемо Бруклінський міст, а далі я пішки.
Таксі різко розвернулось і рвонуло у бік Сьомої авеню.
— Хтось до вас приклався? — співчутливо запитав водій.
— Ні! — буркнув Феннер. — То моя тітонька Фанні усюди забуває вставну щелепу.
— Міцний горішок ваша тітонька, еге ж? — зауважив шофер, але відразу ж замовк.
Уже темніло, коли вони нарешті перетнули Бруклінський міст. Феннер щедро розрахувався з таксистом і зайшов у найближчий бар. Там замовив сендвіч та подвійну порцію житнього віскі[4]. Поки він жував бутерброд, попросив офіціантку з'ясувати, де саме розміщений будинок, зазначений в адресі. Та довгенько шукала його на карті. Потім Феннер випив ще одне віскі, розрахувався і вийшов на вулицю.
За десять хвилин він був уже на місці й знайшов будинок, не блукаючи та нікого не розпитуючи. Йшов вулицею, приглядаючись до кожної тіні. Потрібний йому дім стояв одразу за рогом. Це була невелика двоповерхова споруда з високою живою огорожею, що цілком закривала парадний вхід. У вікнах було темно. Феннер штовхнув хвіртку і пройшов вимощеною стежкою. Насторожено вгледівся у вікна, вишукуючи за ними хоч якийсь рух. Вирішивши не заходити через парадні двері, обійшов будинок у пошуках чорного входу. Скрізь було темно. Він зауважив ледь прочинене вікно і присвітив маленьким ліхтариком у кімнату. Вона була порожня. На підлозі — повно пилюки. Феннеру знадобилося кілька секунд, щоб відчинити вікно і пробратися всередину. Він ледь чутно ступав дощатою підлогою. Легенько відчинивши двері, зайшов у маленький хол. Світло ліхтарика вихопило з темряви килим і масивний сервант, за яким були сходи. Постояв, прислухаючись, однак до нього не долинав жоден звук, окрім далекого шуму вуличного руху.