Бондаренко ввімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.
— А ти чого шкіру скинув? — смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.
— Статус, — розвів руки головред. — Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти — начальник над людя́ми. Об’єктив-но ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.
«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.
Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:
— А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.
— Та ну його до дідька це «влаштування», — спорудив незадоволену фізіономію. — Мені більше подобалося алюрити на території. «На землі», як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив'язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер — ось. — Головред копнув ногою стола. — У бюрократи пошився… Су-у-мно.
— Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная па-а-а-м'ять колишньому розгульному життю. — Богдан завмер ошелешений.
— Та амбівалентно все це, — увімкнув розумника головред. — Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше — волі більше. І творчої — насамперед.
— А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, — посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. — Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, — віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Зі вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».
— Знущайся-знущайся, — награно образився Бондаренко. — Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.
— Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, — напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. — Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип.[1] З підводного човна не подітися нікуди. Ми — багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.
— Ініціація, кажеш? — Бондаренко став недоречно серйозним.
— Ну. А що? — не зрозумів такої зміни Богдан.
Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.
— Ти теж сідай, — показав головред на стілець навпроти. — Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. Із собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.
— Є в мене до тебе пропозиція, — почав іздалеку Бондаренко. — Власне, заради неї я й хотів зустрітися.
Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.
— Зробімо так, — не розкривав карти Бондаренко, — я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.
— Годиться, — по-бізнесменськи відрізав професор.
— Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація — це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого — посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них — ритуальні перевтілення. Найчастіше — у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов'язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?
— Загалом. — Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в'їхати, куди хилить Бондаренко.
— Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, — роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне — це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, й відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так… До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.
1