Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте одразу ж додав:
— З чоловіком.
Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:
— Тільки не говори, що тамтешні мешканці вже почали пліткувати про вовкулаку.
— А навіщо? — крізь щирий сум посміхнувся головред. — Ти й сам це зрозумів.
— Але ж це відверта маячня? — Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. — Який перевертень? Цього не може бути.
— Може, й не може, — погодився Бондаренко. — А може, — й може.
— Ну, ти даєш, Сергійку! — заводився Лисиця. — Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.
— Вибач, пане професоре, не виправдав. — Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. — Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що… І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. — Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. — Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут — про статевий контакт.
Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.
— А ось, — головред поклав новий бюрократичний папірець, — довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?
— А що я можу сказати? — знизав плечима. — Нехай міліція говорить. Це її компетенція.
— Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, — з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру — напій не для аматорів, а… для професіоналів.
Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:
— А ти медку додай.
— Отруїти мене хочеш? — скривленим фейсом запитав головред.
— Навпаки, — знову посміхнувся Лисиця. — Усе корисне — несмачне, а все смачне — некорисне. Запам’ятай, сину мій.
— Та ну його, — відставив чашку роздратовано.
— То що там про понти? — нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщився.
— Та, кажу, вся ота твоя «компетенція міліції» — суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні й Дарувальника Перснів у Франції?[2] Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх знову й знову? Що з тобою, «пане детективе»? Чи ти це?
— Нічого особливого, — відповів Лисиця. — Просто, по-перше, — щодо вовкулаків — це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге — я не детектив, а так — жалюгідний аматор, періодично успішний. Напевно. Ну, а по-третє — зараз у відпустці. Заслуженій, до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергійку, цікавий своїми розмовами, як стрілки піскового годинника.
Головред явно не очікував такого. Його розгублений вигляд палахкотів красномовністю. Лисиця розумів, що планувалося інше.
— І все ж, — не здавався колишній журналіст, — я тебе не впізнаю. Відомий мені Богдан Лисиця — інший. І від участі в такій заплутаній справі не відмовився б ніколи. — Тепер дивуватися надійшла черга Бондаренку. — Ти ж не гірше за мене розумієш, що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла — дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.