— Не надто переймайтеся всім цим, — сказав журналіст.
— Він щоп’ятниці карає на горло президента США.
Коли ж під час ефіру пролунало запитання про його реакцію на загрозу, то відповів: «Шкода, що не написав чогось іще гострішого».
Він пишався своєю відповіддю — і тоді, і завжди. То була правда. Як на нього, його книжка не містила чогось критичного щодо ісламу, проте, за його ж висловом у той день на американському телебаченні, релігія, чиї лідери так себе поводять, вочевидь, таки заслуговувала на критику.
Після інтерв’ю йому сказали, що телефонувала дружина. Тому зателефонував додому.
— Не приходь сюди, — застерігала вона. — Під будинком на тебе чекає сотні дві журналістів.
— Їду тоді до аґенції, — сказав він. — Пакуй валізи й чекай мене там.
Його літературна аґенція «Вайлі, Ейткен і Стоун» містилася в будинку з білим тиньком на Ферншоу-роуд у Челсі. Під її стінами — жодного журналіста; мабуть, світова преса не чекала від нього приїзду до свого аґента у цей тривожний для нього час, та коли він увійшов досередини, то в будинку, здавалося, дзеленчали геть усі 22 телефони — всім хотілося щось про нього знати. Його британський аґент Ґіллон Ейткен поглянув на нього з немалим подивом. Він саме розмовляв з британсько-індійським членом парламенту від Східного Лестерширу Кейтом Вазом. Затулив рукою слухавку й пошепки запитав:
— Поговориш із цим чоловіком?
Під час телефонної розмови Ваз назвав колотнечу навколо фетви «страхітливим, абсолютно страхітливим явищем» й пообіцяв свою «цілковиту підтримку». Кілька тижнів потому він опинився серед чільних промовців на демонстрації проти «Сатанинських віршів», на яку зібралося понад три тисячі мусульман, і назвав подію «одним із найбільших днів в історії ісламу та Великої Британії».
І тут виявилося, що він неспроможний думати про щось віддалене і не має поняття, яким тепер має стати його життя або ж які плани йому слід будувати. Міг зосередитися хіба що на невідкладному, а невідкладним була панахида по Брюсу Четвіну. «Дорогенький, — сказав Ґіллон, — вважаєш за потрібне все ж таки поїхати?» Якусь хвилю він розмірковував. Але ж Брюс був його близьким другом. «Та до сраки все це, — сказав він, — таки поїду».
Примчала Маріан з помітним збентеженням у погляді після натовпу фотографів під будинком на Сент-Пітерс-стрит, 41. Наступного дня той погляд з’явиться на перших сторінках усіх британських газет. Одна з газет навіть означить той погляд аршинними літерами: ОБЛИЧЧЯ СТРАХУ. Вона була малослівною. Він також. Сіли у чорний «сааб», і він повів авто через парк до Бейсвотер. Ґіллон Ейткен зі стурбованим виразом обличчя і довгим кволим тілом, що зібгалося на задньому сидінні, також поїхав з ними.
Його мати й наймолодша сестра жили в Карачі. Що тепер буде з ними? Його середульша сестра, яка давно покинула отчий дім, мешкала в Берклі, що в Каліфорнії. Чи не загрожує і їй небезпека? Старша сестра Самін, його «ірландська близнючка», мешкала із сім’єю у Вемблі, в одній із північно-лондонських околиць, неподалік великого стадіону. Як захистити їх? Як захистити сина Зафара, якому виповнилося лишень дев’ять років і вісім місяців і який жив зі своєю мамою Кларисою в будинку на Берма-роуд, 60, одразу за Ґрін-Лейнс, біля Клісольд-парку. В ту мить Зафарове десятиріччя видавалося далеким-далеким. «Тату, — запитав Зафар, — а чому ти не напишеш для мене книжки, ну, яку можна було б і мені читати?»
Тоді він згадав про рядок із «St. Judy’s comet» — пісні Пола Саймона, написаної у формі колискової для свого малого сина. «Якщо мені сина не заколисати, буду поганим я татком». «Гаразд, сину, — відповів він. — Давай закінчу книжку, над якою тепер працюю, а тоді напишу для тебе. Домовилися?» «Домовилися». Він уже закінчив і опублікував ту книжку, і тепер, скоріш за все, не матиме часу для написання наступної. Ніколи не порушуй даної дитині обіцянки, подумав він, а тоді його винахідливий розум додав ідіотське продовження, а хіба смерть автора не може стати вагомим виправданням?
З голови не виходили думки про всілякі вбивства.
П’ять років тому вони з Брюсом Четвіном подорожували по австралійському «червоному центрі» і в Еліс-Спринґсі помітили ґрафіті «БІЛА ЛЮДИНО, ЗДАВАЙСЯ, ТВОЄ МІСТО ОТОЧЕНЕ», тож він з натугою підійнявся на гору Аєрс-Рок, у той час як Брюс, що вихвалявся недавнім сходженням до базового табору на Евересті, рвонув уперед і вибіг на гору, ніби на якийсь пагорб; потім слухали, як місцеві мешканці розповідають байки про випадок з «дитям і дінґо[3]», перегодя поселилися у задрипаному мотелі «Інленд», де не давніше як торік сталася трагічна подія: тридцятишестирічному дальнобійнику на ймення Дуґлас Креб відмовили у випивці через те, що був уже п’яний, і дальнобійник затіяв сварку з барменом, а після того, як його таки виштовхали надвір, він заліз у кабіну, розігнав свою фуру — і на повній швидкості врізався у бар, убивши п’ятьох людей.
Креб давав свідчення в аліс-спринґському суді, тож вони пішли послухати. Водій був скромно вдягнений, з опущеними очима, говорив рівним низьким голосом. Наполягав, що не міг скоїти того вбивства, і коли його запитали, чому він настільки впевнений у цьому, то відповів, що сидить за кермом фур уже багато років і «доглядає за ними, наче вони його власні» (тут запанувала тиша, в якій учувалося невимовлене слово «діти»), тому наполовину розтрощена фура ніяк не могла стати наслідком його власного вчинку. Після почутого присяжні стали помітно жорсткішими, й усі зрозуміли, що його визнають винним. «Авжеж, — пробурмотів Брюс, — він каже цілковиту правду».
Той убивця цінив фуру більше за людське життя. П’ять років потому на його шляху також могли з’яви-тися люди, які б захотіли стратити письменника за його богохульні слова, і віра або ж особливе розуміння віри перетворилися б на автомобіль, котрий вони любили б більше за людське життя. До того ж, це його не перше богохульство, нагадав він собі. Їхнє з Брюсом сходження на Аєрс-Рок тепер також підпало б під заборону. Скеля, повернена власнику-аборигенові з її прадавньою назвою Улуру, перетворилася на священну гору, тож для скелелазів тепер зась на неї підійматися.
Повертаючись 1984 року з тієї австралійської поїздки, вже в літаку він почав розуміти, якими стануть «Сатанинські вірші».
Служба Божа в єпархіальному православному соборі святої Софії, побудованому й багато оздобленому 110 років тому в такий спосіб, аби нагадувати величний собор стародавньої Візантії, йшла дуже звучною і таємничою грецькою мовою. А ритуал був по-візантійському пишним. Ла-ла-ла Брюс Четвін, співали речитативом священики, ла-ла-ла Четвін ла-ла. Вони підводилися, вони сідали, вони вклякали, вони вставали, а тоді знову сідали. Повітря сповнилося смородом кадильного диму. Пригадав, як батько ще дитиною взяв його у Бомбеї на молебень на свято Ід уль-Фітр. Там на ідґа, себто на полі для моління, геть усе було арабським, усі багацько разів нахилялися чолами до землі, а тоді вставали з долонями попереду себе, наче з розгорнутими книжками, а ще багато бубоніли незнайомих слів мовою, якою він не розмовляв. «Роби так, як я», — сказав йому тато. Вони не були релігійною родиною і дуже рідко відвідували такі церемонії. Він ніколи не вчив молитов і не знав їхнього значення. Ця випадкова молитва з імітацією та мимовільною рутиною стала усією його релігійною наукою. Тому незрозуміла відправа у церкві на Москов-роуд викликала знайомі почуття. Вони з Маріан сиділи біля Мартіна Еміса[4] та його дружини Антонії Філліпс. «Щось аж переживаю за тебе», — сказав Мартін, обіймаючи його.
«Я і сам переживаю за себе», — відповів він. Ла Четвін ла Брюс ла. Романіст Пол Торо сидів на лаві позаду нього. «Боюся, Салмане, аби наступного тижня ми не прийшли вже тебе поминати», — сказав він.
Коли вони з Маріан тільки прибули на панахиду, то біля церкви стояло лишень кілька фотографів. Зазвичай письменники не принаджують натовпу папараці. Мірою того як тривала служба, всередину до церкви почали заходити журналісти. Одна незрозуміла релігія виконувала обов’язки господині дому для новини, витвореної незрозуміло-насильницьким нападом іншої релігії. Однією з найгірших сторін того, що сталося, — написав він пізніше, — було те, що незрозуміле стало зрозумілим, а неймовірне — ймовірним.
3
Мається на увазі судовий процес в Австралії на початку 1980-х, коли батьки Азарії Чемберлен, яких звинувачували у вбивстві власної доньки, стверджували, що її викрала собака-дінґо.
4
Мартін Еміс (нар. 1949 р.) — англійський прозаїк, син англійського письменника сера Кінґслі Еміса (1922-1995).