— Тут? — спитав я, побачивши, як сяйнули біля мого обличчя очі Джури.
— Тихо! — пошепки застеріг він. — Іди за мною.
Перейшовши це подвір'я, ми опинилися на сусідньому. Тиша обступала нас з усіх боків. Мені навіть подумалося, що цей кишлак такий самий безлюдний і німий, як Селькельди. У ту ж мить поряд, прямо проти мого обличчя заіржав кінь, за ним озвався собака, і знов запала тиша.
— Вчасно прийшли, — прошепотів Джура. — Намаз відправляє.
— Хто відправляє намаз? Де? — Я нічого не бачив.
Джура мовчки підштовхнув мене вперед. Ми рушили вздовж дувала. Зненацька ліворуч від мене щось заворушилося долі, прямо на землі. Я завмер, але наступної миті збагнув, що то була тінь від людини. Вона то більшала, то меншала, то раптом завмирала на місці. Аж тепер я збагнув, звідки та тінь узялася: то Джура скрадався поперед мене до хвіртки. Проминувши її, ми підійшли до будинку. На вікні поблимував каганець, а на покуті сидів спиною до нас огрядний чоловік і бурмотів молитву.
— Ураз, — шепнув Джура і, не чекаючи на відповідь, навшпиньки подався до дверей. Я безшелесно скрадався слідом за ним. Серце в мене калатало страшенно.
Ми так тихо ввійшли до кімнати, що Ураз, поринувши в молитву, навіть не обернувся. Джура ступив нечутно кілька кроків уперед, підняв з підлоги маузер, що лежав біля молитовного килимка, неквапом повернувся до вікна, де стояв я, сів долі, схрестивши ноги, і став чекати, коли господар закінчить молитву.
Проказавши заключні слова намазу, Ураз повернув голову ліворуч, вимовив: «суф» і… скам'янів, відчувши, мабуть, що він не сам у кімнаті. Не знаю, скільки тривала та мить, але й досі, хоч відтоді минув не один десяток років, виразно бачу перед собою, наче в ту ніч, його заціпенілу, скоцюрблену постать. Скошені очі Ураза зблиснули страхом і люттю, обличчя зблідло, втратило барву. Потім заворушилися, щось шепочучи, губи поміж густою бородою й вусами, він, наче нічого й не сталося, повернув обличчя праворуч, ще раз з придихом вимовив: «суф» і склав руки для фотихи[11].
Прочитавши, фотиху, Ураз посидів якусь мить непорушно, а тоді сказав:
— З'їв-таки мене!
— Ні, — спокійно заперечив Джура. — Це ти сам з'їв себе.
— Зараз поведеш?
— А чого зволікати?
— І то правда, — погодився Ураз. — Тоді піду попрощаюся з дітьми.
— Твоя воля, — дозволив Джура. — Але нікому жодного слова про те, хто ми і що тебе заарештовано. Скажеш, що свої люди. Зрозумів? І не здумай тікати. Ти-бо знаєш, як я стріляю.
— Чого ж ти в Тангатопди не стріляв? — глузливо посміхнувся Ураз.
— Коня твого пожалів.
— Так, за мого коня сам Худайберди сто баранів давав. Жартівник!
Ураз сказав щось іще і вилаявся, але я нічого не зрозумів.
До кімнати ввійшла молода жінка — в одній руці вона тримала таріль плову, другою притискала до себе дитину. Побачивши нас, злякалась і прикипіла на місці, стривожено дивлячись на Ураза.
— Плов висип у кухоль. Я їду, — сказав Ураз і поглянув на Джуру, той кивнув головою. — Та мерщій!
Жінка миттю зникла.
— Ходімо, — Джура показав очима на двері.
У дворі дружина подала Уразові зав'язаний у хустку кухоль і ледве чутно спитала:
— Коли вас чекати?
— Це тільки аллах знає, — похмуро відповів Ураз. — Дитя бережи.
Коли ми вже виходили з кишлаку, Джура простягнув поводи моєї конячини Уразові.
— Сідай на цю шкапу.
— Оце-то подарунок!
Ураз вилаявся, але виліз на конячину. Свого коня Джура віддав мені.
— До Алмалика на моєму доїдеш, — сказав, скочивши на Уразового огиря, що аж затремтів під чужим вершником. — А там забереш цього. Он який ти везучий хлопець виявляється!
Ми рушили в дорогу: Ураз і Джура — стремено в стремено, я трохи позаду. Їхав і досі не вірив, що нам так поталанило. Бо і в думці ніколи не припускав, що можна отак без стрілянини схопити басмача. Джура має рацію, нам здорово пощастило.
— Не треба було мені сьогодні приїздити, — проказав раптом Ураз, наче потверджуючи мої думки. — Поганий сон бачив: ніби син помер.
— Довго житиме — кажуть люди на такий сон, — озвався Джура.
— Хочеш сказати, що аллах доточить йому мого недожитого життя? — гірко посміхнувся Ураз. — А втім, нехай, аби тільки почув аллах твої слова… А ти таки зух, міліціє, справжній зух! Чув я про тебе немало. Спритний, мов мисливський пес. І як це ти дізнався, що я приїду?!
— Ти теж не в тім'я битий! — мовив Джура. — Тричі від мене тікав.
— І сьогодні б утік, якби не забарився. Але затям, міліціє, Худайберди враз дізнається про мене. Отож начувайся. Він за одного мене тисячу ваших душ вигубить.
11
Фотиха — перша сура Корану, коротка молитва, прочитана з якоїсь нагоди або на завершення моління.