142] Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв
143] Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце
144] Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном
145] Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають.
146] Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає,
147] Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці.
148] Так-то бува, як великий народ забунтується часом:
149] Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають,
150] Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.
151] Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, —
152] Має-бо він і заслуги, — то змовкнуть, щоб слухати пильно;
153] Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.
154] Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув
155] Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі:
156] Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки.
157] Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто,
158] Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну
159] Ідуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань
160] Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля,
161] Ринучи з моря, об них розіб’ється й, роздвоєна, круто
162] Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі;
163] Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними
164] Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола,
165] Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого
166] Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка.
167] Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка.
168] В цьому-то місці знеможені судна не треба в’язати
169] Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий.
170] Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,
171] З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,
172] Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,
173] На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.
174] З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши
175] В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту
176] Полум’я так добуває. Давай тоді блага Церери,
177] Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.
178] Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя
179] Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.
180] Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола
181] Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея
182] Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні
183] Судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де
184] Високо зброю Каїка[11]: ніде ні суденця не видно.
185] Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,
186] Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними
187] Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли
188] Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.
189] Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,
190] Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє
191] В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.
192] І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних
193] Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він
194] З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить
195] Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний
196] Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,
197] І потішає серця їх скорботні такими словами:
198] «Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,
199] В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.
200] В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі
201] Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,
202] Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!
203] Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.
204] Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,
205] Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала
206] Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;
207] Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».
208] Так він сказав; і хоч смуток великий в’ялив його серце,
209] Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях
210] Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.
211] Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м’язи;
212] Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,
213] Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,
214] Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах,
215] Вакхом старим[12] догоджають собі й дичиною смачною.
216] А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали,
217] Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній;
218] Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді
219] Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться.
220] Благочестивий Еней особливо оплакує гірко
221] Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку
222] Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв.
223] Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба
224] Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю — підніжок,
225] І побережжя, й народи довкола, й на самому небі
226] Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську.
227] Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера
228] Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього
229] Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська,
230] Й божа, ти громом страшиш, — але чим, проте, міг провинитись
231] Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці,
232] Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий,
233] Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради!
234] Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях
235] Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра,
236] Встануть владики, які самодержцями будуть на землях
237] Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку?
238] Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну
239] Трої руїну, і доброю долею злу розважала.
240] Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих,
241] Ринуть на тих же героїв, — коли ж буде край тим нещастям,
242] Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських
243] Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно,
244] В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела
245] Переплисти міг, де дев’ять струмків із гори випливає;
246] Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають.
247] Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів
248] Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши,
249] І в благодатному мирі спокійно тепер почиває.
250] Ми ж, твоє плем’я, що хочеш в палати небесні забрати,
251] Всі кораблі погубивши, — нечувано! — з гніву одної
252] Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть.
253] Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?»