Нині я часто сиджу в кабінеті, вслухаючися в цю музику, хоч при цьому майже не чую реальних звуків: я не переписав касети, перш ніж відіслати її матері, не просив пані Т. награти мені ще раз на роялі.
Просто вдивляюся в написані сином ноти, щоправда, не дуже на них розуміючись.
Я, п’ятдесятирічний, умудрений досвідом Спритник, чекаю, поки переді мною замерехтить світло, забринить ніжна музика «лісового дива».
1 голос жінки-матріарха почне найважливішу для очищення моєї душі останню розповідь…
Я чекаю на примовку:
«Розповідають люди от що. Правда це чи ніг не відомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?»
І я ладен відказати:
«Атож!»
Від перекладача
Твір художника — наче дзеркало: кожен бачить ретельно і дбайливо відполіровану майстром поверхню, шляхетну оздобу, але водночас і частку самого себе; глибинний же шар амальгами лишається прихованим від очей, а її рецепт — таємницею митця.
Ще більшою мірою це стосується сприйняття мистецького твору Сходу вихованцем західної цивілізації: культура Сходу, особливо Японії — це культура тіні, мистецтво недомовленого, вміння рядком, порухом пензля, пелюсткою квітки навіяти незглибимі почуття. І хоч нам, європейцям, навряд чи осягнути ту безодню, вона непереборно вабить принаймні зазирнути в неї. Та ба — у мерехтінні тіней лише ввижається своє.
Чи ж це не ми брукували «дорогу мерців», якою вислано в засвіт кращих Будівничих? Хіба не наші Руйнівники пильнували ревно, аби бодай крихта правди про новий світ не промкнулася назовні, де віддавна краще за нас знали, як ми живемо? Чи не ми це через «великий переділ» досі ніяк не прогодуємо самі себе? Чи не ми понівечили власні ліси так, що годі шукати притулку в них душам дітей «лісового дива»? І чи не траплялося нам виступати з іграшковою зброєю супроти ворожої навали?..
Певен: будь-хто міг би знайти в романі Кендзабуро Ое чимало образів з історії власного народу. Під химерними видивами селища в лісовій долині, певно, приховується дещо загальне для всіх. Бо який народ не звідав зламів і застою, розквіту й гонінь, війни і відбудови, перетворення народного вождя на тирана?
Чому ж не кожен твір західного сучасника, брата по цивілізації, присвячений тим самим загальнолюдським темам, викликає в моїй душі таку співзвучність? Може, справа в тому, що за плечима японського художника — тисячолітня культура, яка вивчала людину в її єднанні з природою, з іншими людьми, з суспільством, що його складали окремі люди, плекала мистецтво жити в цій єдності? Європейська культура лише тепер сягає щабля, на якому відкидаються виховані християнством стереотипи: природа підпорядкована людині — вінцеві творіння, суспільство безвартісне: «кесареві — кесареве», але справжні цінності — в бога. А може, на щастя, тисячолітній досвід християнства й новітня цивілізація не викорінили в нашому народі залишків предковічної культури, що ріднила людину з довколишнім світом?
Авжеж, можна було б списувати цілі сторінки міркуваннями щодо тлумачення того чи іншого образу японського письменника на підставі аналізу історії та культури його власного народу. Та чи ж варто? Нехай сам читач послугується принципом «увей», недіяння чогось, що суперечить природному плинові подій, тобто уникає упередженості й не боїться хибного розуміння. Бо згадаймо іншого східного мудреця, Рабіндраната Тагора:
Ігор ДУБИНСЬКИЙ[22]
ЗМІСТ
Робін Кук. МОЗОК. Роман
Крішан Чандар. ДОБРОЧИННІ ТАБЛЕТКИ. Оповідання
Акахіто Оонісі. ПАНАХИДА ПО ЛЮДСТВУ. Оповідання
Річард Бах. ІЛЮЗІЇ. Пригоди месії мимоволі. Повість
Кендзабуро Ое. ІСТОРІЯ М/Т І ЛІСОВОГО ДИВА. Роман
22