— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.
— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам’яті.
— Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.
— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано.
— Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.
— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам’яті, — володар Чарівного Списа.
— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.
На шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.
— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов’язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:
— Ага! От і недомірок! Чудово!
Однак Арґалія відповів:
— Якщо ти з’їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.
Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:
— Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.
Арґалія вклонився і почав:
— Таємниця — он у тому комині, — промовив він. — Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.
— Чи велетом, — сказав Напівмертвий Велет.
— Чи велетом, — погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів.
— Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.
— А це величезний скарб? — запитав велет.
— Найбільший у світі, — відповів Арґалія. — Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.
— Усі принци — великі дурні, — промовив Напівмертвий Велет.
— Але ж не велети, — додав замислено Арґалія.
— Авжеж, — промовив велет, намагаючись залізти у комин.
— Завеликий, — зітхнув Арґалія. — Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.
Але велет не здавався:
— Ні, ще не все, — крикнув велет і відірвав собі руку. — Тепер вужчий, правда? — запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.
— Може б ти відкусив собі й другу руку, — запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.
— Я знаю, як бути, — сказав Арґалія, — давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.
— Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, — промовив велет сумно. — Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.
— А давай я це зроблю, — запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і чахнув по шиї чудовиська — раз-два! — і голова відтята.
Коли повернувся власник заїзду, його дружина, сім’я та постояльці (а всі вони ночували у канаві неподалік) і дізналися, що Арґалія обезголовив Напівмертвого Велета і тепер той велет був мертвий і вдень, і вночі, вони попросили його допомогти їм обезголовити ненажерливого Герцога з сусіднього герцогства У.
— То вже самі собі давайте раду, — промовив Арґалія. — То не моя справа. Я хотів лишень переночувати. А тепер я йду до адмірала Андреа Дорії, хочу вирушити з ним у плавання і здобути багатство. — І з цими словами він їх залишив, а сам пішов шукати своєї долі…
Історія була цілком вигаданою, але вигадки вигаданих історій часом можуть стати у пригоді в реальному світі, і саме такі оповіді, імпровізовані версії безконечного потоку розповідей його друга Аґо Веспуччі, цього разу врятували шию малого Ніно Арґалії, коли його знайшли у схованці під койкою у носовому кубрику флагмана флоту Андреа Дорії. Його інформація про плани Дорії була трохи застарілою, оскільки Золота Банда вигнала французів дещо раніше, і коли він почув, що condottiere відпливає на війну з турками, то збагнув, що настав час невідкладних дій. Голодного бідолашного «зайця» тягли за вухо до самого Дорії на п’ятий день після виходу в море вісьмох трирем[89], повних войовничих найманців, озброєних до зубів аркебузами, абордажними шаблями, пістолями, ґарротами[90], кинджалами, канчуками та найдобірнішою лайкою. Арґалія скидався на брудну ганчір’яну ляльку; був одягнений у ганчір’я і на грудях стискав клунок з ганчір’ям. Треба сказати, що Андреа Дорія не був таким собі добрим дядечком. Він ніколи не вагався, не задумався б він і над якнайжорстокішим покаранням. Любив владу і славу. Його кровожерливе військо шукачів щастя вже давно б повстало проти нього, якби він не був великим командиром, великим стратегом і до того ж абсолютно безстрашним. Одне слово, він був чудовиськом, а якщо йому не вгодити, то ставав таким же небезпечним велетом, напівмертвим чи живим.
89
Трирема — бойове судно у давньому Римі, з трьома рядами весел обабіч, розташованих у шаховому порядку.