Але із цього можна зробити висновок: добре продумані технології впливу на свідомість народних мас (паблік рілейшнз, або скорочено РR) здатні вирішувати навіть долю високих державних посад.
Однак все, що відбувається нещиро, неправдиво і неприродньо, не може бути міцним і тривалим, бо над ним не витає Дух Божого Благословення. У цій істині переконалися чи не всі, і мабуть, найперше — Президент України Віктор Ющенко.
Коли Президент України дізнався, що став об’єктом застосування політтехнологій, мені не відомо, однак ця обставина не могла викликати у нього позитивних емоцій і світлих почуттів до тих, хто це робив. Зрештою, а хто із звичайних людей може бути щасливим, коли й сам дізнається, що і його нахабно дурили та ним підступно маніпулювали із далеких від етики та моралі спонукань?
Але не політтехнології стали причиною перших непорозумінь між президентом і прем’єр-міністром, а дещо прозаїчніші речі — урядові рішення, що спричинили нафтову, м’ясну і цукрову кризи. Далеко не всі члени уряду поділяли погляди Ю.Тимошенко.
Як стверджує сама Ю.Тимошенко, негаразди у неї почалися відразу ж після очолення нею українського уряду. У прямому ефірі ТРК «Київ» 14 січня 2006 року Ю.Тимошенко зізналась: «Через місяць моєї роботи президент вперше заявив, що хоче мене звільнити з посади» [3].
Але Юлія Володимирівна далеко не з тих, хто легко здасть так тяжко здобуте. Зрозумівши, що протистояння неминуче, вона розпочала готуватися до гіршого. Дієвим засобом для цього стала фракція БЮТ у Верховній Раді України, однак її чисельність була незначною — всього 18 депутатів. Тому було прийнято рішення про термінове її розширення. Для цього серед народних депутатів України проводилась відповідна робота. Вербуванням нових членів фракції займалася і сама Ю.Тимошенко. Зокрема, автору цих рядків достеменно відомо з першоджерел, що Ю.Тимошенко на зустрічі з членами інших фракцій запевняла їх, що у разі переходу у БЮТ їм буде гарантовано прохідне місце у першій півсотні списку на парламентських виборах 2006 року.
Наслідки вербувальної кампанії не змусили довго чекати. Вже у березні 2005 року у фракцію БЮТ перейшли із СДПУ(о) О.Р.Абдуллін, О.Г.Лукашук, член НДП С.В.Шевчук, аграрники М.В.Гладій, О.І.Борзих, рухівець Л.В.Бірюк, комуніст С.Г.Сінченко. На кінець літньої сесії Верховної Ради України фракція БЮТ нараховувала вже 32 депутати, а восени збільшилася ще на 10 осіб. Це можна назвати процесом мобілізації всіх можливих сил напередодні оголошення війни.
Дуже поспішне і вкрай різношерсте збільшення фракції БЮТ переслідувало мету захисту прем’єра через парламент. З усього видно, що це був добре продуманий план протистояння з Президентом України. Фракція БЮТ мала стати своєрідною дубиною проти нього. Платформа протидії Президенту України виявилась об’єднавчою ідеєю представників таких різних політичних сил під дахом БЮТ.
Юлія Тимошенко зайняла пост Прем’єр-міністра України при підтримці понад 300 членів парламенту, однак на цей час у суспільстві вона мала мінусовий кредит довіри — більша частина опитаних їй не довіряла. За цим показником вона не поступалася Л.Кучмі та В.Медведчуку. Робота над поліпшенням рейтингу Ю.Тимошенко стала головним завданням. Вже до літа ситуація значно поліпшилася, а в липні 2005 року численні соціологічні дослідження показали, що порівняно із березнем рейтинг Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко значно зріс. Процент довіри до Ю.Тимошенко сягнув найвищого рівня — 46 %. І це тоді, коли Президенту повністю довіряло 51 % опитаних. Одночасно опитування підтвердило, що будь-який блок, який задекларує підтримку В.Ющенку, набере значно більше блоку, що підтримуватиме Ю.Тимошенко.
Віктор Ющенко постійно наполягав на необхідності створення потужної демократичної коаліції, куди б увійшли всі помаранчеві політичні сили для того, аби на парламентських виборах закріпити здобутки Помаранчевої революції та зробити їх незворотними. Однак така конструкція явно не подобалася Ю.Тимошенко та її близькому оточенню, бо вона сильно нівелювала її персону. Тому у середовищі «Батьківщини» категорично відкидали саму можливість такого єднання.
На посаді прем’єра вплив і авторитет Ю.Тимошенко так зросли, що їй вже й не хотілося ділити владу будь-з ким. Спільний блок з нашоукраїнцями не гарантував їй збереження посади. Усе це й стало головними причинами, які стояли на заваді спільного виборчого блоку помаранчевих сил. Юлія Володимирівна та її найближчі сподвижники вирішили, що настав їх зоряний час, тому вони відверто взяли курс на створення виборчого блоку під Тимошенко. Іншої мови в усіх організаціях «Батьківщини» не було. Але сама Юлія Володимирівна в присутності В.Ющенка і у ЗМІ продовжувала говорити, що вона і очолювана нею «Батьківщина» готові йти на парламентські вибори 2006 року у складі єдиного помаранчевого мегаблоку, хоча насправді все було зовсім не так.