Бовуар мусив погодитися, що якби він придбав для своєї дружини ланцюжок зі скаженим орлом, то вона б йому не подякувала. Це був не просто збіг обставин, але чи робив він їх матір’ю та донькою?
— Так, вітаю, мсьє Мошер! Це старший інспектор Ґамаш. У мене все гаразд, дякую, але я маю до вас запитання. Ви згадували, що Елль кілька разів розписувалася в журналі, коли зупинялася в «Оулд Бруері». Чи не могли б ви знайти цей підпис знову? Так, я почекаю. — Він повернувся до своєї команди. — Ми доправимо кулон до лабораторії на перевірку.
— Я заберу його з собою, — зголосилася Лакост.
— Добре. Ми маємо отримати результати менш ніж за добу. Там перевірять відбитки пальців, але на кулоні також є кров. Так, я вас слухаю. — Він повернувся до телефона. — Ясно. Так. Чи не могли б ви негайно надіслати мені факсом копію сторінки? І я пришлю сьогодні ввечері агента, щоб забрати журнал реєстрації. Merci infiniment[132].
Ґамаш поклав слухавку й замислився.
— Що? Що він сказав? — нетерпілося Бовуару.
— От я телепень! Коли днями я попросив його перевірити журнал, він підтвердив, що Елль розписувалася в ньому. Принаймні саме так я його і зрозумів.
Засигналив факс і почав друкувати. Усі спостерігали, як неквапливо папір виходить з апарата. Нарешті факс закінчив друкувати, і Бовуар, вихопивши папір, пробіг очима по підписах у журналі.
ТБ Боб
Френчі
Маленька Сінді
L
— Ел, — тихо промовив він, передаючи аркуш Ґамашеві. Ел, не Елль.
— Її звали Ел, — відповів Ґамаш, повертаючи аркуш на стіл.
Узявши до рук кулю лї біен, він покрутив її, доки не побачив підпис. L. Такий самісінький, як і в журналі реєстрації. Хай ким би була та жінка, що багато років тому створила цей вишуканий витвір мистецтва, нещодавно вона прийшла до місії «Оулд Бруері» в Монреалі, щоб урятуватися від убивчого холоду. Вона стала волоцюжкою, торбешницею. І, нарешті, тілом у справі про вбивство. Але тепер Ґамаш відчував, що принаймні повернув її додому. У Три Сосни. Ел була матір’ю Сісі. Він був у цьому впевнений. Утім, було ще дещо. Ел убили. Сісі теж убили.
Хтось убивав жінок у цій родині.
Розділ тридцятий
Ґамаш і Бовуар поспішно вдягли куртки й черевики, Бовуар не забув натиснути кнопку дистанційного ключа, щоб дати машині хоча б хвилину-другу прогрітися.
— Хвилинку. — Ґамаш зняв шапку, повернувся до свого столу, підняв трубку й набрав номер. — Це старший інспектор Арман Ґамаш із поліції Квебеку. Я розмовляю з черговим офіцером?
Бовуар уже майже вийшов за двері, коли повернувся й подав знак Ніколь, щоб та приєдналася до них. Агентка Ніколь підхопилася з-за столу.
— Ні. — Ґамаш прикрив слухавку рукою й повернувся до Ніколь. — Ви залишитеся тут. Агент Лем’є, ви підете з нами.
Приголомшена, наче отримавши ляпаса, Ніколь стояла на місці й дивилася, як агент Лем’є квапливо пройшов повз неї, злегка усміхнувшись, наче вибачався. їй хотілося його вбити.
Бовуар якусь мить спантеличено дивився на шефа, а потім поспішив на мороз. Йому здавалося, що він добре підготувався до зовнішнього світу, але він помилявся. Температура впала ще нижче і тепер мороз обпікав йому шкіру — спочатку він ішов спокійно, потім пришвидшив крок, а останні кілька метрів до своєї машини вже біг. Двигун обертався з останніх сил. Усе, що мало бути рідким, текло кволо, бо майже замерзло. Вікна покрив суцільний шар інію. Бовуар зі скреготом відчинив дверцята й схопив два шкребки. Стружки інею сипалися з-під леза, наче інспектор був теслею і обтесував машину. За кілька хвилин до нього приєднався Лем’є, і вони вдвох почали несамовито шкребти вікна. Сльози застилали Бовуарові очі, а пекучий холод пронизував кожен сантиметр оголеної плоті.
— Я попередив його. Він чекає на нас, — сказав Ґамаш, сідаючи в машину й автоматично пристібаючись, хоча їхати їм було менше ніж кілометр. Будь-якої іншої ночі вони б пішли пішки. Але не сьогодні.
Прямо перед ними височів їхній пункт призначення. Бовуар був такий зосереджений на тому, щоб машина не заглухла, що не думав, куди саме вони ідуть. Тепер, натиснувши на гальма, він це усвідомив, і реальність його приголомшила. Старий будинок Гедлі. Коли він був тут востаннє, він харкав кров’ю. Це місце, здавалося, жадало крові і страху. Лем’є вискочив з авто і був уже на півдорозі до будинку, перш ніж Бовуару стало сил бодай поворухнутися. Він відчув важкість у руці й подивився на Ґамаша, який стояв поруч.