— Розкажіть мені, — вимагав Бовуар. — Досить мовчати! — Молодик ледь не закричав. Опанувавши себе, він озирнувся, чи не почув його хтось іще, і знизив голос. — Не приховуйте від мене! Не можна звалювати все на себе! Ви зробили так першого разу, і Арно трохи не вбив вас. Що пов’язує Ніколь і справу Арно? — настійливо прогарчав він.
— Облиш, Жане Гі, — Ґамаш простягнув руку через стіл і ніжно доторкнувся до руки Бовуара. — Між ними немає ніякого зв’язку. Я просто насторожено ставлюся до неї, ось і все. Ніколь, безумовно, видається доладнішою, ніж вона була минулого разу. Мабуть, я засуворий до неї.
Бовуар із хвилину пильно дивився на свого шефа.
— Дурня! Ви знову панькаєтеся зі мною. Скажіть правду.
— Це просто відчуття. — Ґамаш криво всміхнувся, чекаючи, що Бовуар закотить очі.
— Ваші відчуття не завжди оманливі.
— А лише іноді? Це не має значення, Жане Гі.
Ґамаш надпив капучино і замислився. А чи не стає він нарешті циніком, думаючи, що люди не можуть і не хочуть змінюватися? Усе свідчило про те, що агентка Іветт Ніколь позбулася своєї зарозумілості й постійної ворожості. Відколи вона приєдналася до них цього разу, вона довела, що здатна виконувати накази, сприймати вказівки і критику. Вона доклала зусиль і довела, що може бути самодостатньою, ще й добре впоралась із завданням, зібравши інформацію про Крі. Вона навіть забронювала собі номер у готелі, і сама за нього заплатила.
Це справді була нова Ніколь.
То чому я їй не довіряю?
Ґамаш відкинувся на спинку стільця й подав знак Олів’є, потім повернувся до Бовуара.
— Я хочу вибачитися перед тобою. Я не повинен був скасовувати твій наказ, та ще й перед усією командою. Дозволь пригостити тебе коньяком.
Це був явний підкуп, але Бовуар охоче прийняв його. Олів’є приніс пузаті келихи з бурштиновим напоєм. Двоє чоловіків смакували коньяк і обговорювали справу, говорили про все, та на думці в них була лише агентка Іветт Ніколь.
Розділ тридцять перший
Сигнал тривоги пролунав о другій двадцять ночі. Сирена прорізала морозне повітря і проникла в кожен будинок у селі, пройшовши крізь товсті кам’яні стіни, товстий шар рожевого утеплювача та обшивки, крізь солодкі й неспокійні сновидіння, і сповістила про нічний кошмар.
Пожежа.
Ґамаш схопився з ліжка. Крізь виття сирени донеслися крики, тупіт і телефонний дзвінок. Схопивши халат, він визирнув у коридор і побачив у темряві чиїсь нечіткі обриси.
Бовуар.
Знизу пролунав жіночий голос, різкий і надривний.
— Що таке, що відбувається?
Ґамаш швидко попрямував до сходів. Бовуар мовчки поспішив за ним.
— Я не відчуваю запаху диму, — зауважив старший інспектор, підходячи до Ніколь, яка стояла у дверях своєї кімнати, одягнута в рожеву фланелеву піжаму. Вона була збуджена й перелякана. — Ходімо зі мною.
Голос Ґамаша лунав рівно і спокійно. Іветт Ніколь відчула, що знову може дихати.
Спускаючись сходами, вони почули, як перегукуються Ґабрі та Олів’є.
— Це на Оулд Стейдж Роуд. Рут знає адресу, — крикнув Олів’є. — Я їду туди.
— Зачекайте, — попросив Ґамаш. — Що відбувається? Олів’є зупинився на півдорозі, наче побачив привида. — Bon Dieu[133]. Я вже й забув, що ви тут. Там пожежа. Сирена лунає із залізничної станції, усі пожежники-добровольці повинні зібратися там. Рут щойно подзвонила й повідомила адресу. Я водій пожежної машини. А вона поїде з Ґабрі одразу на місце події.
Коридором від дверей їхнього з Олів’є помешкання підтюпцем біг Габрі. На ньому був жовтий костюм пожежника з теплоізоляційною підкладкою та світловідбивними смугами на руках, ногах і грудях. Під пахвою він тримав чорний шолом.
— Я пішов.
Перш ніж стрімголов кинутись у лютий холод, він поцілував Олів’є в губи і стиснув його руку.
— Що нам робити? — запитав Бовуар.
— Одягайте свій найтепліший одяг. Зустрінемося на старій залізничній станції. — Не озираючись, навіть не застібнувши парку, Олів’є розчинився в ночі. У вікнах будинків по всьому селу спалахувало світло.
Усі троє помчали нагору, і за лічені хвилини знову зібралися біля вхідних дверей. Пробігаючи сільську луку, Бовуар ледве дихав через лютий мороз. Із кожним вдихом його ніздрі злипалися, крижане повітря голками впивалося в пазухи носа та віддавало пекучим болем у лобі. Очі сльозилися, змерзалися вії. Вони ще не подолали й пів дороги, а Жан Ґі вже майже нічого не бачив. «Гіршої ночі для пожежі годі й уявити», — подумав він, намагаючись дихати рівно і тримати очі розплющеними. Холод уже пройняв його до самих кісток, наче він був голий — светри, джинси, весь його теплий одяг виявився безсилим проти цієї нещадної холоднечі. Поруч із ним кашляли Ніколь і Ґамаш, також намагаючись відновити дихання. Здавалося, повітря роз’їдало легені, немов кислота.