— «Отже, — читав Ґабрі, — цілком зрозуміло, що кольори, як і емоції, шкідливі. Негативним емоціям не випадково приписуються кольори: гніву — червоний, заздрості — зелений, депресії — синій. Але, якщо ви складете всі кольори разом, що ви отримаєте? Білий. Білий — це колір божественності, рівноваги. Наша мета — рівновага. І єдиний спосіб її досягти — тримати емоції всередині, бажано під шаром білого. Це лі біен, давнє і шановане вчення. У цій книжці ви дізнаєтеся, як приховувати свої справжні почуття, щоб уберегти їх від недоброго та осудливого світу. Лі біен — стародавнє китайське мистецтво малювання зсередини. Мистецтво утримувати кольори та емоції всередині. Це єдиний спосіб досягти миру, гармонії та спокою. Якби ми всі тримали свої емоції при собі, не було б ніяких чвар, ніякої шкоди, ніякого насильства, ніякої війни. У цій книжці я пропоную вам і цьому світові мир».
Ґабрі згорнув книгу.
— Сьогодні ввечері їй не зовсім вдалося втримати лі біен у межах інь-ян.
Пітер засміявся разом з іншими, обачливо уникаючи зустрічних поглядів. Потай, під шаром білої шкіри, Пітер погоджувався із Сісі. Емоції були небезпечні. Емоції найкраще ховати подалі під зовнішнім спокоєм і миром.
— Але цей абзац не має сенсу! — сказала Клара, гортаючи книжку.
— А інші речі мали сенс? — запитала Мирна.
— Та ні, але тут вона каже, що знайшла свою філософію життя в Індії. Та хіба вона не казала, що лі біен — то Китай?
— Ти справді шукаєш у цьому сенс? — поцікавилась Мирна.
Клара знову занурилась у книжку, і поступово її плечі почали здригатися, за ними спина, і нарешті вона підвела обличчя до кола стурбованих друзів.
— Що з тобою? — Мирна простягнула руку до Клари, у якої по щоках котилися сльози.
— Імена її гуру, — схлипуючи, промовила Клара.
Мирна вже не розуміла, плаче її подруга чи сміється.
— Крішнамурті Дас, Раві Шанкар Дас, Ґанді Дас. Рамен Дас. Халіл Дас. Ґібран Дас. Вони навіть її називають Сісі Дас.
Клара реготала на все горло, як і більшість інших.
Більшість. Але не всі.
— Я не бачу в цьому нічого дивного, — сказав Олів’є, витираючи очі. — Ми з Ґабрі, приміром, йдемо шляхом Хааґен Дас[42]. Іноді можемо й послизнутися.
— А один із твоїх улюблених фільмів — Das Boot[43], — сказала Клара Пітеру, — тож ти маєш бути просвітленим.
— Так, але це «Дас» неправильне, воно не на своєму місці.
Клара зі сміху впала на Пітера, а Анрі підбіг, щоб стрибнути на них. Коли вона опанувала себе й заспокоїла Анрі, то здивовано помітила, що Матінка покинула їх.
— З нею все гаразд? — запитала вона в Кей, яка дивилася, як її подруга йшла в бік їдальні та Ем. — Ми сказали щось не те?
— Ні.
— Ми не хотіли її образити, — сказала Клара, займаючи поруч із Кей місце, що звільнила Матінка.
— Та ви її не образили. Ви навіть не говорили про неї.
— Ми сміялися з речей, які Матінка сприймає серйозно.
— Ви сміялися з Сісі, а не з Матінки. Вона розуміє різницю.
Але Клара зацікавилася. І Сісі, і Матінка назвали свої справи «Віднайдіть спокій». Тепер вони обидві жили в Трьох Соснах і обидві йшли схожим духовним шляхом. Клара питала себе, чи не приховують ці жінки чогось більшого, ніж свої емоції.
Із закінченням réveillon вигуки «Щасливого Різдва!» та «Веселих свят!» розчинилися в темряві веселої ночі. Емілі помахала рукою останнім гостям і зачинила двері.
Була друга тридцять ранку Різдва, і вона почувалася виснаженою. Вона обперлася рукою об стіл, щоб відновити рівновагу, а потім повільно пішла до вітальні. Клара, Мирна та інші вже все прибрали й мовчки мили посуд, поки вона сиділа на дивані з маленькою склянкою віскі і розмовляла з Рут.
їй завжди подобалася Рут. Понад десять років тому всі були вражені її першою книжкою віршів, приголомшені, що така, здавалося б, неприязна й різка жінка може містити в собі таку красу. Проте Ем знала. Завжди знала. Вона поділилася цим із Кларою, і саме тому першого дня, як приїхала Рут, вона привела до неї молоду й самовпевнену, енергійну й талановиту жінку. Клара помічала те, чого інші помітити не могли. Як той маленький хлопчик у фільмі «Шосте чуття»[44], тільки замість привидів Клара бачила добро, що вже було досить лячно. Набагато спокійніше бачити в інших погане, бо це всіляко виправдовує нашу власну погану поведінку. Але добро? Ні, тільки непересічні люди здатні бачити його в інших.
43
«Підводний човен» (нім.) — кінофільм 1981 року німецького режисера Вольфганга Петерсена про бойовий похід німецького підводного човна під час Другої світової війни, знятий за однойменним романом Лотара-Ґюнтера Бухайма.