Все було просто. І правильно.
Марк Брот потиснув велику руку Ґамаша.
— Домовились, Армане, згода.
— Згода, Марку. І якщо з тобою щось трапиться, справа не залишиться нерозкритою.
Попри надзвичайну простоту, із якою Ґамаш вимовив ці слова, Брот здивувався тому, наскільки вони були для нього важливими.
І ось уже кілька років поспіль вони зустрічалися на парковці біля штаб-квартири Сюрте, щоб, за іронією долі, на День подарунків обмінятися коробками. І кожного другого дня Різдва Арман і Рейн-Марі відкривали ті коробки й шукали в них убивць.
— А ось це вже дивно. — Рейн-Марі опустила своє досьє і піймала погляд Ґамаша. Вона всміхнулася і продовжила: — Ось справа, що сталася лише кілька днів тому. Цікаво, як вона потрапила до цього стосу.
— Різдвяний гармидер. Хтось, мабуть, помилився. Давай її мені, кину у вихідний лоток.
Він простягнув руку, та Рейн-Марі вже знов занурилася в читання. За мить він опустив руку.
— Вибач, Армане. Просто я знала цю жінку.
— Не може бути! — Ґамаш відклав своє досьє вбік і підійшов до Рейн-Марі. — Звідки? Що це за справа?
— Вона не була мені подругою, ми не були знайомі. Ти, мабуть, теж її пам’ятаєш. Та торбешниця біля автовокзалу на вулиці Беррі. Знаєш, та, на якій була купа лахів у будь-яку погоду. Вона сиділа там роками.
Ґамаш кивнув.
— Одначе поки що цю справу не можна вважати нерозкритою. Кажеш, вона померла лише кілька днів тому?
— Її вбили двадцять другого. І це дивно. Її знайшли не на автовокзалі. Вона опинилася на вулиці де ла Монтань, біля «Огілві». Це добрих… скільки? Десять — п’ятнадцять кварталів звідси.
Ґамаш повернувся на своє місце й став чекати, спостерігаючи за Рейн-Марі, яка читала далі. Кілька пасом сивуватого волосся падало їй на чоло. Рейн-Марі було трохи за п’ятдесят, і вона видавалася вродливішою, ніж тоді, коли вони одружилися. Вона майже не користувалася косметикою, її влаштовувало обличчя, яке їй подарувала природа.
Ґамаш міг сидіти цілий день і дивитись на неї. Іноді, забираючи Рейн-Марі з Національної бібліотеки, він навмисне приїжджав раніше, щоб подивитися, як вона працює, як, схиливши голову, із серйозним виразом обличчя переглядає історичні документи та робить нотатки.
А потім вона підводила очі й помічала, що Ґамаш спостерігає за нею, і її обличчя розпливалося в усмішці.
— Її задушили. — Рейн-Марі опустила папку. — Тут сказано, що її звали Елль. Прізвища немає. Я не можу в це повірити. Це зневажливо. У поліції навіть не потурбувалися дізнатися її справжнє ім’я, тому називають «Вона»[53].
— Це важко зробити, — зауважив Ґамаш.
— Напевно, саме тому малята з дитсадка не працюють детективами у відділі вбивств.
Він не втримався і розсміявся на її слова.
— Вони навіть не намагалися, Армане. Поглянь на це. — Вона підняла досьє. — Це найтонша папка. Для них вона була просто жебрачкою.
— Хочеш, аби я спробував?
— А ти можеш? Навіть якщо ти лише дізнаєшся її ім’я.
Він знайшов коробку з матеріалами справи Елль, складену в купі з іншими справами Брота біля однієї зі стін його кабінету. Гамані надів рукавички і почав витягати вміст коробки, розкладаючи по підлозі. Незабаром на підлозі виросла гора прогірклого, прілого одягу, а сморід стояв такий, що затьмарював навіть запах їхнього блакитного сиру.
Поруч з одягом лежали старі газети, зім’яті й брудні. Ґамаш підозрював, що їх використовували для захисту від жорстокої монреальської зими. Він знав, що друковане слово має велику силу, але воно навряд чи здатне протистояти негоді. Рейн-Марі приєдналася до нього, і разом вони стали ретельно оглядати речі з коробки.
— Схоже, вона буквально оточила себе словами, — промовила Рейн-Марі, беручи до рук книжку. — Газети для утеплення і навіть книжка.
Розгорнувши її, вона почала читати навмання:
Хтозна-коли покійна, похована в іншому місті, моя мати ще досі мене не полишила.
— Можна подивитися? — Ґамаш узяв книжку й подивився на обкладинку. — Я знаю цю поетесу. Я з нею зустрічався. Це Рут Зардо. — Він іще раз поглянув на обкладинку. «Я — СУПЕР».
— Та, що з того маленького села, яке тобі так сподобалося? Вона одна з твоїх улюблених поетес, чи не так?
Ґамаш кивнув і прогорнув сторінки на початок.
— Такої я не маю. Напевне, нова. Не думаю, що Елль навіть читала її.
Він подивився на дату видання й помітив напис: «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут».