— Ти був знуджений і озлоблений. Я взяв тебе до себе, коли ти був нікому більше не потрібний.
Ґамаш говорив так тихо, що ніхто не міг почути. І говорив зі щирою любов’ю. Бовуар раптом згадав урок, який завжди поспішав забути. Ґамаш був найкращим із них, найрозумнішим, найхоробрішим і найсильнішим, бо повсякчас був готовий сам лізти у власну голову, відчиняти там усі двері, заходити в усі темні кімнати. І налагоджувати дружні стосунки з тим; що він там знаходив. Також він заходив до темних, прихованих кутків свідомості інших. Влазив до голів убивць. І протистояв будь-яким монстрам, що нападали на нього. Він побував у місцях, про існування яких Бовуар і гадки не мав. Тому Арман Ґамаш і був їхнім шефом. Його ватажком. І тому він любив його. І тому кожного дня Жан Ґі Бовуар щосили намагався захистити цього чоловіка, який чітко давав зрозуміти, що не хоче й не потребує захисту. Дійсно, кожного дня Ґамаш переконував Бовуара, що захист спотворював реальність і був оманою. Захист лише затуляв йому очі на жахи, що прямували йому назустріч. Краще бачити їх і бути готовим зустріти, а не намагатися сховатися за бронею, яка все одно не захистить. Принаймні від тих, на кого вони полюють.
— Але ось що я тобі скажу, Жане Ґі. — Тепер Ґамаш усміхався широко та щиро, — якщо тобі не потрібен агент Лем’є, я його візьму. Я не буду тобі його нав’язувати.
— Гаразд, беріть його, але не приходьте до мене плакатися, коли з’ясується, що він убивця.
Ґамаш розсміявся.
— Мушу визнати, я не раз помилявся з вибором, особливо останнім часом, — він мав на увазі агентку Іветт Ніколь, але імені так і не назвав, — та цього разу я впевнений, що не схиблю. Усе ж краще ризикнути, ніж жити в страху.
Ґамаш поплескав Бовуара по руці так невимушено й лагідно, що в Бовуара мало не перехопило подих. А потім він пішов, рішуче ступаючи по льоду, киваючи іншим слідчим. Він прямував до агента Робера Лем’є, щоб зробити цей день найщасливішим у житті молодого чоловіка. Дивовижним чином змінити його майбутнє. Усю його кар’єру.
Бовуар спостерігав, як Ґамаш тихо розмовляє з Лем’є. На обличчі юнака був такий вираз, немов до нього спустилися ангели. Бовуар часто помічав такий вираз у людей, які розмовляли з Ґамашем. І ніколи, ніколи не бачив, щоб хтось так дивився на нього.
Бовуар здивовано похитав головою і повернувся до поточних справ.
Розділ десятий
— Подивися, хто йде! — гукнув Пітер із кухні до вітальні.
Клара згорнула книжку та приєдналася до чоловіка, який стояв біля раковини. Відсунувши штори, вона побачила знайому, майже рідну постать, що прямувала до будинку стежкою. А поруч ішов хтось іще. Якийсь чужинець.
Щоб відчинити двері, Клара поспішила до передпокою, переступивши через Люсі, яка не виявила жодного інтересу до захисту житла. Єдиною людиною, на кого вона гавкала, була Рут, і то лише тому, що Рут гавкала у відповідь.
— Не змерзли? — запитала Клара.
— Кажуть, ось-ось піде сніг, — відповів Ґамаш.
Клара усміхнулася, почувши його голос. Вона не бачила старшого інспектора понад рік, із часу вбивства Джейн. Іноді в неї виникало запитання, чи не повернеться старий біль, коли вона знову зустріне Ґамаша. Чи завжди він асоціюватиметься в неї з тим жахливим часом? Не лише з втратою Джейн, а й із тими моторошними хвилинами в підвалі старого будинку Гедлі. Але зараз, побачивши його, вона відчула лише радість. І затишок. Вона вже й забула, як приємно чути бездоганну англійську з легким британським акцентом від старшого офіцера поліції Квебеку. Вона хотіла запитати його, де він її вивчив, але все забувала.
Ґамаш поцілував Клару в обидві щоки й приязно потиснув руку Пітеру.
— Дозвольте відрекомендувати вам агента Робера Лем’є. Його відрядили до нас із поліції Ковансвілю.
— Enchanté[61], — сказав Лем’є.
— Un plaisir[62], — відповіла Клара.
— Отже, це було вбивство, — зауважив Пітер, забираючи їхні куртки.
Він супроводжував Сісі до лікарні й зрозумів, що вона померла, задовго до того, як вони приїхали. Він був на майданчику для керлінгу й спостерігав за останнім чудовим кидком Матінки, коли поглянув на трибуни і побачив, що натовп, який мав би стежити за гравцями, підводиться зі своїх місць і дивиться на щось зовсім інше. Він кинув свою щітку й побіг туди.
На снігу лежала непритомна Сісі де Пуатьє. Усі її м’язи були напружені, наче вона протистояла якійсь силі.