— Це хлопець із басейну?
— Non, Madame Gamache, désolé.[75] Це лише пекар.
— Сподіваюся, із багетом.
Рейн-Марі вийшла з кухні, витираючи руки рушником. Ледве вона побачила чоловіка, як її обличчя розпливлося в теплій усмішці. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Ґамаш стояв у коридорі, обома руками тримаючи коробку, його шкіряна сумка з’їхала з плеча і тягнула за собою його гігантське карамельного кольору пальто, а скоринка багету, який він затиснув під пахвою, терлася об його щоку.
— Боюся, він уже не такий добрий, як був, — він криво всміхнувся.
— Як на мене, він просто ідеальний, мсьє.
Вона обережно висмикнула багет з-під його руки, даючи йому змогу нахилитися й поставити коробку на підлогу.
— Voilà.[76] Як добре вдома!
Він обійняв її й поцілував, відчуваючи через пальто її м’яке тіло. Вони обоє погладшали відтоді, як уперше зустрілися. Жоден із них не вліз би у весільне вбрання. Але вони виросли і в інших напрямах, і Ґамаш вирішив, що це того варте. Якщо життя означало всебічний розвиток, він був не проти.
Рейн-Марі обійняла його у відповідь і відчула, як її светр стає вологим, торкаючись намоклого під снігом пальта чоловіка. Але вона вирішила, що це того варте. В обмін на незначний дискомфорт вона отримала величезне заспокоєння.
Після того як Ґамаш прийняв душ і переодягнувся в чисту водолазку й твідовий піджак, він приєднався до Рейн-Марі, щоб випити по келиху вина перед каміном. Це був перший за кілька тижнів тихий вечір, після метушні в родинному колі та виру різдвяних вечірок.
— Може, поїмо тут? — запропонував він.
— Чудова ідея.
Він поставив розкладні столики перед кріслами, а вона подала Boeuf bourguignon на яєчній локшині й поставила кошик із нарізаним багетом.
— Яка дивна пара, — зауважила Рейн-Марі, коли він закінчив розповідати їй про події дня. — Цікаво, чому Сісі та Річард залишалися разом. Цікаво, чому вони взагалі одружилися.
— Мені теж. Річард Лайон був таким інертним, таким розгубленим, і все ж хотів би я знати, скільки в ньому було удаваного. Хай там як, щоб жити з ним, треба мати міцні нерви або ж бути теж такою пасивною чи дуже терплячою. Однак не схоже, що Сісі де Пуатьє вирізнялася цими рисами. Ти чула про неї?
— Ніколи. Але вона може бути відомою в англійській громаді.
— Гадаю, вона була добре відомою лише своєму відображенню в дзеркалі. Ось що дав мені Лайон.
Він простягнув руку до сумки, що лежала біля його крісла, й витяг звідти примірник «Віднайдіть спокій».
— Самвидав, — прокоментувала Рейн-Марі, оглянувши обкладинку. — Лайон і його дочка все бачили?
Ґамаш кивнув, підхоплюючи виделкою ніжне рагу.
— Вони були на трибунах. Лайон зрозумів, що щось негаразд, лише коли помітив, як усі дивляться в той бік, де сиділа Сісі. Потім люди почали вставати зі своїх місць. Ґабрі підійшов до нього і сказав, що стався нещасний випадок.
Він зрозумів, що говорив про Ґабрі так, ніби Рейн-Марі знайома з ним. І вона, здається, відчувала те саме.
— А дочка? Ти казав, її звати Крі? Навіщо називати дитину Крі? Це ж треба так жахливо поводитися з дитиною! Бідолашна.
— Гірше, ніж ти думаєш. З нею не все добре, Рейн-Марі. Вона замкнута, наче в якомусь ступорі. І вона здоровенна. Мабуть, фунтів п’ятдесят-шістдесят зайвої ваги[77], а їй лише дванадцять чи тринадцять — Лайон не міг пригадати.
— Бути товстим — не означає бути нещасним, Армане. Принаймні я на це сподіваюся.
— Не означає. Але справа не тільки в цьому. Вона ніби відірвана од світу. І є ще дещо. Коли сталося вбивство, Лайон описав, що бачив, як Сісі лежала, як рятувальники нахилилися над нею й намагалися повернути її до життя, але він не зміг відповісти, де була в той час Крі.
— Ти хочеш сказати, що він не шукав її? — запитала Рейн-Марі. Вона так здивувалася, що її рука з виделкою застигла на півдорозі до рота.
Ґамаш похитав головою.
— Яка огидна людина! — промовила Рейн-Марі.
Важко було з цим не погодитися, і Ґамаш сам собі дивувався, чому він так старанно утримується від цього.
«Можливо, — прийшла відповідь, — можливо, це занадто просто. Можливо, ти не хочеш, щоб убивство виявилося таким прозаїчним: зневажений, принижений рогоносець-чоловік убиває свою егоїстичну дружину. Можливо, це було занадто просто для великого Армана Ґамаша».