Потім він узяв лупу й повільно оглянув тіло. Він шукав літери. Можливо, вона написала К L С В і М на своєму тілі чи приклеїла? Можливо, ці літери були якимось талісманом, породженим хворою уявою? Деякі божевільні малювали розп’яття по всьому тілу й по всьому будинку, щоб відігнати зло. Можливо, ці літери були розп’яттям Елль.
Він опустив лупу. На тілі літер не було, але воно було вкрите товстим шаром бруду. Бруд накопичувався роками. Навіть рідкісні ванни чи душ у місії «Стара пивоварня» не змогли його змити. Його наче набили на її тілі, як татуювання. І як татуювання, воно розповідало свою історію. Красномовну, як вірш Рут Зардо:
Добре слово. Це нагадало йому ще дещо. Крі. Як Елль, вона жадала доброго слова. Благала про нього так само, як Елль благала про їжу.
Бруд, що в’ївся, говорив про зовнішній бік життя Елль, але мовчав про те, що відбувалося всередині, під шарами смердючого лахміття, нечистот і зморщеної від алкоголю шкіри. Дивлячись на фотографію тіла на візку, Ґамаш розмірковував про те, що ця жінка думала й відчувала. Він розумів, що все це, ймовірно, померло разом із нею. Він знав, що, можливо, дізнається її ім’я, можливо, навіть знайде її вбивцю, але, швидше за все, ніколи не розшукає її саму. Ця жінка загинула багато років тому.
Невже й на Крі чекає та сама доля, тільки пізніше?
А потім він звернув увагу на одну річ. Невелику пляму, відмінну від решти. Вона була темною і круглою, із занадто рівними краями, щоб бути випадковим брудом. Вона була на грудях.
Знову взявши лупу, він деякий час розглядав пляму. Він хотів переконатися. І коли вглядався, знову став Арманом Ґамашем.
Він знову розклав усі фотографії і прикипів очима до однієї з них особливо пильно. Потім порився в коробці з доказами, шукаючи яку-небудь маленьку річ. Щось таке, що було б легко не помітити. Але її не було.
Ґамаш акуратно склав усе в коробку і поставив біля дверей. Потім повернувся до свого теплого крісла навпроти каміна і якусь хвилину сидів, спостерігаючи, як читає Рейн-Марі, як її губи час від часу злегка ворушаться, а брови піднімаються і опускаються — це міг помітити тільки він, бо знав її дуже добре.
Потім він взяв у руки «Віднайдіть спокій» й почав читати.
Розділ чотирнадцятий
Жан Ґі Бовуар потягнувся до своєї четвертої кави з Tim Hortons[79] й охопив її долонями, щоб зігріти руки. Величезна чорна дров’яна піч у центрі кімнати старалася як могла, але поки що їй не вдавалося дати багато тепла.
Сніжило. Була десята година ранку, після вбивства минула майже доба, і команда Сюрте зібралася в імпровізованому оперативному штабі в Трьох Соснах. Вони ділили приміщення з великою червоною пожежною машиною. Білі стіни над обшитими темним деревом панелями були обклеєні детальними картами місцевості, схемами стратегії пожежогасіння та величезним плакатом, що вшановував пам’ять минулих лауреатів Літературної премії генерал-губернатора.
Це була домівка добровільної пожежної команди Трьох Сосен під керівництвом Рут Зардо.
— Tabernacle.[80] Та старезна відьма не дозволить нам її прибрати.
Бовуар тицьнув великим пальцем у бік вантажівки, що займала половину приміщення.
— Мадам Зардо озвучила причину? — поцікавився Ґамаш.
— Казала щось про необхідність бути впевненим, що вантажівка не замерзне на випадок пожежі, — відповів Бовуар. — Я запитав, коли була остання пожежа, а вона відповіла, що то конфіденційна інформація. Конфіденційна? Відколи пожежа стала таємницею?
— Починаймо. Доповідайте, будь ласка.
Ґамаш сидів на чолі столу, одягнений у сорочку з краваткою, светр із мериносової вовни і твідовий піджак. У руці він тримав ручку, утім нотатки робив зрідка. Навколо технічні працівники підключали телефони, факси і комп’ютери, встановлювали столи й дошки та розвантажували обладнання. Але Ґамаш не помічав їх. Він зосередився на доповідях.
Агент Робер Лем’є вдягнув свій найкращий недільний костюм і начистив черевики, тож тепер був вдячний за те, що його тоненький голос інстинкту заговорив, а ще більше радів тому, що зміг той голос почути. Поруч із ним молода агентка попивала каву й, нахилившись уперед, уважно слухала. Вона відрекомендувалася агенткою Ізабель Лакост. Лем’є не назвав би її привабливою — вона була не з тих, кого одразу помічаєш у барі. Але вона й не була схожа на жінку, що вештається по барах. Її швидше можна було б зустріти в лижному костюмі на горі Сен-Ремі. Природна і спокійна, без будь-якої фальші. Її одяг був простим та елегантним і добре сидів на фігурі: легкий светр, шарф і слакси. Темні очі дивилися уважно, а широка біла пов’язка не давала світло-каштановому волоссю падати на обличчя. У мочці одного вуха Лем’є помітив низку сережок. Вона одразу ж піднялася й привітала його. Інстинктивно він глянув на її ліву руку і, на свій подив, побачив обручку.
80
Чорт забирай!