— Мсьє Петров? Сол Петров?
— Oui, c’est moi.[89]
— Я тут із приводу вбивства Сісі де Пуатье. Я так розумію, ви знали її?
— Я чекав на вас. Щось ви забарилися. У мене є кілька фотографій, які можуть вас зацікавити.
Ґамаш скинув із плечей свою простору куртку й поправив піджак і светр, що збилися під паркою. Як і на всіх інших узимку, на ньому було багато шарів одягу. Він затримався на мить, збираючись із думками, потім зайшов до невеличкої окремої кімнати, зняв слухавку і набрав номер.
— О, це ви, Армане. Ви отримали мій подарунок?
— Якщо ви про агентку Ніколь, то так, суперінтенданте Франкур. Merci, — весело промовив у слухавку Ґамаш.
— Чим я можу вам допомогти? — Франкур говорив глибоким, рівним і люб’язним голосом. Жодного натяку на його хитре, підступне, жорстоке єство.
— Я хочу знати, навіщо ви її прислали.
— Мені здалося, що ви занадто поспішні у своїх судженнях, старший інспекторе. Агентка Ніколь працює у відділі боротьби з наркотиками вже рік, і ми нею дуже задоволені.
— Тоді чому ви відправили її до мене?
— Ви ставите під сумнів моє рішення?
— Ні, сер. Ви ж знаєте, що для мене не секрет, чого ви прагнете.
Ґамаш знав, що влучив у ціль. Отрута потекла телефонним дротом, заповнюючи собою довгу паузу.
— Навіщо ви телефонуєте, Ґамаше? — прогарчав голос, куди й поділася уся удаваність.
— Я хотів подякувати вам, сер, за те, що прислали агентку Ніколь. Joyeux Noël.
Ґамаш поклав слухавку, але встиг почути, як обірвався зв’язок. Старший інспектор отримав відповідь, яка була йому потрібна.
Він знав, що його відсторонили від прийняття важливих рішень на рівні керівництва управління поліції Квебеку. На рівні, до якого йому колись так подобалося належати. Офіційно він усе ще був начальником відділу вбивств і старшим офіцером Сюрте. Але насправді все змінилося. Після справи Арно.
Утім, наскільки серйозно все змінилося, він усвідомив лише нещодавно. До нього більше не зверталися, щоб призначити Бовуара вести інші розслідування. Після справи Арно агентку Ізабель Лакост, як, власне, й інших членів його команди, неодноразово перекидали на другорядну роботу в другорядні відціли. Ґамаш не заморочувався цим, вважаючи, що всі тимчасові переведення були справді необхідні. Йому ніколи не спадало на думку, що його людей карають за те, що зробив він сам.
Аж допоки кілька тижнів тому його безпосередній начальник і друг, суперінтендант Мішель Бребо, не запросив Рейн-Марі і його на вечерю. Після вечері він відвів Ґамаша вбік.
— Ça va, Armand?[90]
— Oui, merci, Michel. З дітьми клопіт. Ніколи не слухаються. Люк кинув роботу й хоче подорожувати світом із Софі та дітьми. Анні надто багато працює, захищаючи бідолашну корпорацію Alcoha, яку несправедливо звинувачують з усіх боків. Хіба можна вважати, що корпорація свідомо забруднювала довкілля? — Ґамаш усміхнувся.
— Я шокований.
Бребо запропонував йому коньяк і сигару. Ґамаш келих узяв, але від сигари відмовився. Вони сиділи в кабінеті Бребо в приємній тиші, слухаючи «Радіо Канади» і гомін жінок, які захопилися розмовою й сміялися.
— Що ти хотів мені сказати? — Ґамаш розвернувся у своєму кріслі і подивився в очі Бребо.
— Одного дня ти припустишся помилки, Армане, — усміхнувся його друг, бо часто не розумів, як Ґамаш угадував, про що він думає. Та передбачити все він не міг.
— Якщо вірити тобі, Мішелю, то я помилився, і дуже сильно. Той день уже минув.
— Ні, не минув.
Ось воно. І коли в розмові між двома друзями знову виникла пауза й надовго запала важка тиша, Ґамаш раптом усвідомив глибину проблеми. А також те, що за собою він мимоволі потягнув у прірву Бовуара та інших. Тепер їх ховали під шарами брехні та ненависті.
— Справа Арно все ще триває, чи не так?
Ґамаш не відривав очей від застиглого погляду Бребо. Тієї миті він зрозумів, яку мужність виявив його друг, розповівши йому про це.
— Будь обережним, Армане. Це серйозніше, ніж ти можеш собі уявити.
— Гадаю, ти маєш рацію, — визнав Ґамаш.
І ось тепер суперінтендант Франкур знову доправив до нього агентку Ніколь. Звісно, це могло нічого не означати. Можливо, Ніколь їх так допекла, що Франкур просто вирішив помститися, тому й зробив йому такий «подарунок». Так, це найімовірніше пояснення. Дрібний злий жарт, ото й тільки.
Розділ сімнадцятий
— З’їздив не дарма! — сказав Бовуар, входячи до теплого приміщення їхнього оперативного штабу і скидаючи важку куртку. Він кинув на стіл свою шапку, а за нею і рукавички. — Ви мали рацію. У фотографа є знімки.