— Чудово! — Ґамаш поплескав його по плечу. — Погляньмо.
— Але він не має їх при собі, — промовив Бовуар таким тоном, ніби старший інспектор очікував від цієї поїздки надто багато.
— Де ж вони? — запитав Ґамаш уже менш схвильованим голосом.
— Він надіслав плівку поштою в Сен-Ламбер до лабораторії, послугами якої зазвичай користується. Оплатив термінову доставку, тож плівка завтра має бути там.
— У лабораторії.
— Précisément.[91] — Бовуар відчував, що Ґамаш зустрів новину з меншим ентузіазмом, ніж він очікував. — Але він каже, що зробив сотні світлин під час сніданку та керлінгу.
Бовуар озирнувся. Ізабель Лакост була заглиблена у свою роботу на комп’ютері, а агентка Іветт Ніколь сиділа з іншого кінця столу, наче на острові, спостерігаючи за материком на ім’я Ґамаш.
— Він щось бачив? — поцікавився старший інспектор.
— Я запитав. Він стверджує, що як фотограф він був настільки зосереджений на зйомці, що не звертав уваги на те, що відбувається. Він був здивований, як ніхто інший, коли Сісі несподівано впала. Але головне, він сказав, що мав фотографувати Сісі й тільки її, тож його камера весь час була націлена на неї.
— Тоді він, напевне, щось бачив, — сказав Ґамаш.
— Напевне, — визнав Бовуар, — але, можливо, він не зрозумів, що бачив. Якби її зарізали, забили або задушили, він, мабуть, відреагував би, але там усе було не так очевидно. Сісі лише підвелася й торкнулася стільця, що стояв попереду. У тому нічого дивного і вже точно нічого загрозливого.
Це факт.
— Чому вона так зробила? — не розумів Ґамаш. — Твоя правда. Звісно, це не привернуло б ніякої уваги, але вчинок все одно дивний. І те, що Петров фотографував свою клієнтку, а не вбив її струмом, лише його слова.
— Я згоден, — сказав Бовуар, гріючи руки біля дров’яної печі і тягнучись до кавника. — Склалося враження, що він дуже хотів допомогти. Можливо, навіть занадто.
У світі Бовуара будь-яка послужливість одразу викликала підозру.
Емілі Лонґпре накривала стіл на трьох, складаючи та розгладжуючи полотняні серветки старанніше, ніж вони того потребували. У цих одноманітних рухах було щось заспокійливе. Матінка ще не приїхала, але вона незабаром буде. Судячи з годинника на стіні кухні, полуденне заняття з медитації, яке вона проводила, незабаром закінчувалося.
Кей дрімала, але Ем ніяк не вдавалося розслабитися. Замість того щоб, як зазвичай, спокійно сидіти із чашкою чаю і читати свіжий номер «Ля Прес»[92], вона витирала пил із кулінарних книжок і поливала кімнатні квіти, у яких уже було й так забагато вологи, — робила що завгодно, аби лише відволіктися від думок, що вирували в її голові.
Вона помішала гороховий суп, що варився у великій каструлі, щоб м’ясна кістка швидше віддала свій смак. Анрі терпляче сидів біля її ніг, не відриваючи від Ем своїх темно-карих очей, наче сподіваючись однією силою волі змусити кістку вилетіти з каструлі й потрапити прямо до його нетерплячої пащі. Поки Ем метушилася в кухні, він крутив хвостом і всіляко намагався потрапляти їй під ноги.
Кукурудзяний хліб підійшов, можна поставити в духовку. На той час, як він спечеться, Матінка повернеться.
І, звісно, за пів години машина Беатріс Меєр під’їхала до будинку Ем. Матінка вилізла з автівки й без жодних вагань попрямувала до дверей слизькою доріжкою. Її центр тяжіння був так низько, що, як часто казала Кей, вона не могла впасти, навіть якби захотіла. Так само, за словами Кей, Матінка не могла потонути. З якоїсь незрозумілої Ем причини Кей ніколи не втомлювалася обговорювати способи, якими Бі могла зустріти свого Творця. Матінка Бі віддячувала їй, не втомлюючись пояснювати, що вона принаймні має перспективу зустрітися з Ним.
Три давні подруги сиділи за зручним кухонним столом. Перед ними стояли тарілки із супом і лежали скибки свіжого, ще теплого хліба, на якому тануло масло. Анрі наказали вийти з кімнати, однак він згорнувся калачиком під столом і уповав на крихти.
Десять хвилин по тому, коли приїхав Ґамаш, усі тарілки все ще були повні — суп захолов, його ніхто так і не торкнувся. Якби Ґамашу спало на думку підкрастися до бокового вікна і зазирнути всередину, він побачив би трьох подруг, які молилися, обступивши стіл і взявшись за руки. І їхній молитві, здавалося, не буде кінця.
— Не турбуйтеся через сніг, старший інспекторе, — сказала Ем, коли Ґамаш озирнувся на сліди, що залишилися від черевиків на кам’яній підлозі її передпокою. — Ми з Анрі постійно розносимо його по всьому будинку.