— Кей! — дорікнула подрузі Емілі.
— Вона насправді була жахливою, ми всі це знаємо. Завжди командувала людьми, переставляла речі, усе рівняла. Я розставляла сіль і перець на столи для сніданку в Легіон-Холі, а вона ходила і пересувала їх. І скаржилася на чай.
— То був мій чай, — сказала Матінка. — Вона ніколи не пила натурального, органічного, трав’яного чаю, хоча вдавала, що була в Індії.
— Будь ласка, не треба, — промовила Емілі, — бідолашна жінка померла.
— Ми із Сісі сиділи поруч, приблизно за п’ять футів одна від одної. Як я вже казала, було досить холодно, а на мені було багато одягу. Я, мабуть, задрімала. А потім така картина: Сісі стоїть біля стільця Матінки й береться за спинку, ніби хоче підняти його й кинути. Але вона якось тремтить. Усі навколо щось радісно вигукують, плескають, і тут до мене дійшло, що Сісі зовсім не аплодує, вона кричить. Потім вона відпускає стілець і падає.
— Що ви зробили?
— Звісно, я підвелася, щоб подивитися, що сталося. Вона лежала на спині, і відчувався дивний запах. Гадаю, я, напевно, закричала, бо наступне, що я пам’ятаю — усі ці люди навколо. Потім за справу взялася Рут Зардо. Владна жінка. Пише жахливі вірші. Нічого не римується. Мені завжди подобався Вордсворт[98].
— Чому вона підвелася зі стільця? — поквапився запитати Бовуар, перш ніж Кей або Ґамаш, або обоє разом не почали щось цитувати.
— Звідки мені знати?
— Ви бачили ще когось біля стільців? Когось, хто нахилявся над ними, скажімо? Чи, може, розлив напій?
— Нікого, — твердо відповіла Кей.
— Мадам де Пуатьє взагалі з вами розмовляла? — запитав Ґамаш.
Кей завагалася.
— Здається, її непокоїв стілець Матінки. Щось у ньому засмучувало її, гадаю.
— Що? — запитала Матінка. — Ти не розповідала мені про це. Що могло засмутити її в моєму стільці, окрім того, що він був мій? Ця жінка хотіла мене дістати. І померла, тримаючись за мій стілець.
Обличчя Матінки набуло кольору її балахону, її різкий голос наповнив тиху та спокійну кімнату. Здавалося, вона усвідомила, яке справляє враження, і опанувала себе.
— Що ви маєте на увазі, мадам? — запитав Ґамаш.
— Ви про що?
— Ви сказали, що мадам де Пуатьє хотіла вам насолити. Що ви мали на увазі?
Матінка раптом наче розгубилася, злякалася й одразу подивилася на Емілі та Кей.
— Вона мала на увазі, — сказала Кей, рятуючи подругу, — Що Сісі де Пуатьє була дурною, пустопорожньою, мстивою жінкою. І вона отримала те, на що заслуговувала.
Агент Робер Лем’є блукав поверхами штаб-квартири управління поліції в Монреалі — будівлі, яку він бачив на агітаційних плакатах, але ніколи не відвідував. На агітаційних плакатах офіцера у формі поліції Квебеку шанобливо оточувала юрба щасливих мешканців провінції. Такого він теж у реальному житті ніколи не бачив.
Двері, де на матовому склі був трафаретний напис з іменем, яке дав йому старший інспектор Ґамаш, виявилися зачиненими.
Лем’є постукав і поправив шкіряний ремінь сумки, що висіла в нього на плечі.
— Venez[99], — гримнув голос ізсередини.
Худий лисий чоловік підняв голову з-за похилого столу. Єдиним джерелом світла в кабінеті була яскрава пляма, яку відкидала маленька настільна лампа. Лем’є не бачив, крихітна ця кімната чи простора, хоча здогадувався. Він відчув напад клаустрофобії.
— Ви Лем’є?
— Так, мсьє. Мене прислав старший інспектор Ґамаш. — Він зробив крок углиб кімнати із запахом формальдегіду та владним мешканцем.
— Я знаю. Інакше б ви переді мною не стояли. Я зайнятий. Давайте мені те, що принесли.
Лем’є порився в сумці й витягнув фотографію брудної руки Елль.
— І що?
— Ось тут, бачите? — Лем’є провів указівним пальцем посередині руки.
— Ви маєте на увазі ці плями крові?
Лем’є кивнув, намагаючись триматися солідно і молячись Богу, щоб цей грубіян не запитав його, чому саме старшого інспектора цікавлять ті плями.
— Я розумію, що він має на увазі. Незвичний випадок. Гаразд, передайте старшому інспектору: коли зроблю, тоді зроблю. А тепер ідіть геть.
Агент Лем’є не забарився.
— А це цікаво, — зауважив Бовуар, повертаючись із Ґамашем до оперативного штабу дорогою, яку швидко заносило снігом.
— Що тебе зацікавило? — запитав Ґамаш, який ішов упевнено, заклавши руки за спину.
— Матінка. Вона щось приховує.
— Можливо. Але чи може вона бути вбивцею? Вона весь час була на майданчику.
— Але вона могла під’єднати дріт до стільця ще до початку матчу.
98
Вільям Вордсворт (1770–1850) — англійський поет-романтик, видатний представник «Озерної школи».