Занадто багато він хотів.
Сол Петров вимірював кроками вітальню орендованого ним будинку. Надворі вже майже не сніжило. Чи повинен він розповісти копам про те, що сказала Сісі? Вона щось шукала у Трьох Соснах і недвозначно дала це зрозуміти. Гроші, напевне. Чи вона їх знайшла?
Того ранку, після розмови з поліцейськими, він навідав її чоловіка, просто щоб отримати якесь уявлення про це місце і, можливо, розвідати, що там до чого. Річард Лайон зустрів його прохолодно, навіть непривітно. Насправді, його реакція здивувала Петрова. Він не думав, що ця людина здатна постояти за себе. Лайон завжди здавався йому таким слабким і таким незграбним. Однак він зумів дати зрозуміти Солу, що той не бажаний гість.
Сол знав, що у Лайона були причини не любити його. І незабаром цих причин побільшає.
Тепер Петров ходив з одного кінця захаращеної вітальні до іншого, відкидаючи ногою свіжі газети, розкидані по підлозі, до каміна. Він втрачав терпіння. Що він повинен сказати копам? Про що промовчати? Треба зачекати, поки не проявлять знімки. Він сказав копам правду. Він відправив їх до лабораторії. Але не всі. Одну плівку він залишив собі. Одну касету, яка може принести йому достатньо грошей, щоб нарешті не шукати замовлень. Можливо, купити цей будинок і познайомитися з жителями Трьох Сосен. А можливо, навіть знайти того фантастичного художника, чиє портфоліо викинула Сісі.
Він подумки всміхнувся. Сісі, мабуть, так і не знайшла свого скарбу в Трьох Соснах, а він знайшов. Сол узяв у руку маленьку чорну касету з плівкою й подивився на неї. Він був порядною людиною, втім його порядність залежала від ситуації, а ситуація дійсно була дуже багатонадійною.
— Vous avez dit “l’Aquitaine”? J’ai besoin de parlera quelqu’un làbas? Mais pourquoi?[105] —
Ізабель Лакост з усіх сил намагалася приховати роздратування. Вона знала, що найбільше злиться сама на себе. Вона почувалася дурепою. Таке з нею траплялося нечасто, але тут доволі терплячий і, очевидно, розумний агент департаменту поліції Парижу радив їй зателефонувати до Аквітанії, а вона навіть не знала, що це таке.
— Що таке Аквітанія? — мусила запитати вона. Не запитати було б іще дурнішим.
— Це регіон у Франції, — відповів він у ніс. Він говорив приємним голосом і не хотів її принизити, просто намагався дати інформацію.
— Навіщо мені дзвонити туди? — Це перетворювалося на гру.
— Через імена, які ви мені дали, звісно. Елеонора де Пуатьє. Елеонора Аквітанська. Ось номер місцевої жандармерії. — Він дав їй номер, а офіцер там теж розсміявся і сказав, що вона не може говорити з Елеонорою де Пуатьє, «хіба що планує за мить померти».
— Що ви маєте на увазі?
їй набридло чути сміх і ставити одне й те саме запитання. Проте, працюючи з Арманом Ґамашем, вона не раз спостерігала за його майже нескінченним запасом терпіння та розуміла, що зараз їй така якість конче необхідна.
— Вона мертва, — сказав констебль.
— Мертва? Її вбили?
І знову сміх.
— Якщо ви щось знаєте, то, будь ласка, скажіть уже!
У терплячості вона вправлятиметься завтра.
— Поміркуйте. — Він говорив повільно й виразно, ніби це мало допомогти. — Я мушу йти. Моя зміна закінчилася о десятій годині.
Він поклав слухавку. Лакост автоматично глянула на годинник. Чверть на п’яту. У Квебеку. Чверть на одинадцяту у Франції. Цей чоловік принаймні не пошкодував для неї власного часу.
Але що вона має у підсумку?
Вона озирнулася. Ґамаш і Бовуар пішли. Агентка Ніколь теж.
Повернувшись до свого комп’ютера, агентка Лакост зайшла в гугл і набрала: «Елеонора Аквітанська».
Розділ дев’ятнадцятий
Стіни кімнати для медитацій були заспокійливого кольору морської хвилі. На підлозі лежав темно-зелений килим теплого відтінку, на високій стелі ліниво обертався вентилятор.
У кутках були звалені купи подушок — на них сиділи під час занять, здогадався Ґамаш.
Вони з Бовуаром приїхали до Сен-Ремі, щоб відвідати Матінку Бі в її медитаційному центрі. Ґамаш розвернувся й подивився у вікно від підлоги до стелі, що виходило на вулицю. На тлі темряви він розгледів лише власне відображення і трохи позаду — відображення Бовуара, який мав вигляд людини, що увійшла до Воріт Пекла.
— Чекаєш, що нападе якийсь злий дух?
— Ніколи не знаєш.
— Я думав, ти атеїст.