— І жили вони довго й щасливо?
— Не зовсім. Він кинув її до в’язниці, але перед цим вона встигла народити чотирьох синів. Одним із них був Річард Левове Серце. Дивовижна жінка.
Лакост дивилася на вершницю й уявляла, як разом з іншими воїтельками вона їде верхи з голими грудьми Палестиною слідом за своєю видатною предводителькою. Образ Елеонори Аквітанської вабив не лише підлітків.
— Річард Левове Серце? — запитав Ґамаш. — А доньки на ім’я Сісі в них не було?
— Дизайнерки, яка жила в Трьох Соснах? Ні. Король Генріх помер 1189 року. Елеонора 1204 року. Тож або Сісі де Пуатьє надто запізнилася зі смертю, або просто збрехала. Не дивно, що вся поліція Парижу сміялася з мене. Слава богу, я відрекомендувалася агенткою Ніколь.
Ґамаш похитав головою. Тож вона їх вигадала. Сісі взяла собі за батьків відомі постаті з тисячолітнього минулого. Але навіщо? Навіщо вона це зробила? І чому саме їх?
Ґамаш і Лакост на мить замовкли, занурившись у роздуми.
— То хто ж був її справжніми батьками? — нарешті запитала Лакост.
— Я гадаю, це може бути дуже важливим.
Ґамаш повернувся до свого столу. Було двадцять хвилин на шосту. Саме час поговорити з Лем’є перед зустріччю з докторкою Гарріс. Він завантажив електронні повідомлення та набрав номер, який залишив Лем’є.
— Агент Лем’є на проводі, — прокричали у слухавку.
— Це Ґамаш, — крикнув у відповідь старший інспектор, сам не розуміючи, чому не говорить звичайним голосом.
— Шефе, я радий, що ви подзвонили. Ви отримали малюнок від художника з Сюрте? Він казав, що надішле його вам електронною поштою.
— Я саме зараз відкриваю свою пошту. Що він сказав і чому ми кричимо?
— Я зараз на автовокзалі. Щойно під’їхав автобус. Художник із поліції Квебеку сказав, що схоже, ніби в момент смерті Елль тримала в руці якийсь предмет, і цей предмет врізався їй у шкіру.
— І це пояснює характер порізів на її долоні?
— Саме так. — Автобус, мабуть, поїхав або зупинився, тому що фоновий шум ущух. Лем’є говорив нормально. — Я дав йому фото розтину, і він намалював ескіз, як ви просили. Вийшло не дуже чітко, ви самі побачите.
Поки Лем’є говорив, Ґамаш переглядав отримані повідомлення, шукаючи те, що надійшло від ексцентричного художника з надр штаб-квартири Сюрте.
Знайшовши, він клацнув на вкладенні й чекав, поки через комутоване з’єднання нестерпно повільно завантажувався файл.
Зображення потроху вимальовувалося.
— Я порозпитував інших безхатьків про Елль, — продовжував Лем’є. — Вони не надто балакучі, але більшість із них пам’ятає її. Коли вона пішла, вони побилися за її місце. Очевидно, у неї було за їхніми мірками щось на кшталт пентхаусу. Прямо над однією з решіток теплотраси. Дивно, що вона його покинула.
— І справді дивно, — пробурмотів Ґамаш, дивлячись, як на екрані його монітора із зупинками вимальовується зображення. Воно завантажилося лише наполовину. — Молодець, Лем’є. Повертайся додому.
— Слухаюсь, сер.
Ґамаш усміхнувся. Він майже бачив задоволену усмішку на обличчі Лем’є.
Наступні п’ять хвилин Ґамаш дивився на монітор, спостерігаючи за завантаженням малюнка. Сантиметр за сантиметром. І коли нарешті файл завантажився, Ґамаш відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі і втупився в екран.
Раптом він отямився й поглянув на годинник. П’ята тридцять п’ять. Час зустрітися з коронеркою.
Розділ двадцять перший
Докторка Шерон Гарріс ледве встигла влаштуватися в м’якому кріслі й замовити «Дюбонне»[108], коли з’явився Ґамаш із вибаченнями й усмішками. Він приєднався до неї і теж замовив собі келих Дюбонне. Вони сиділи біля вікна, крізь невеличкі шибки якого було видно замерзлий ставок і різдвяні ялинки. Ґамашу було видно, як у каміні, за спиною докторки Гарріс, весело потріскував вогонь. Докторка неуважно перебирала пальцями непомітний білий ярличок, що звисав зі столу. Вона поглянула на нього.
— Двісті сімдесят доларів.
Сподіваюся, не «Дюбонне». — Ґамаш завмер, так і не донісши до рота келих. Ні, — засміялася вона. — Стіл.
— Santé.
Ґамаш зробив ковток і всміхнувся. Він уже й забув. Усі предмети в бістро були антикварними, їх зібрав Олів’є. І всі вони продавалися. Він міг допити свій напій і купити кришталевий келих. Келих був справді чудовий. Ґамаш підняв його й подивився крізь кришталь: той вбирав і заломлював бурштинове світло з каміна, розбиваючи його на різнобарвні промені, що нагадували дуже теплу веселку. «Або чакри», — подумав він.
108
Французький аперитив на основі кріпленого вина, ферментованого корою хінного дерева та різними травами, створений Жозефом Дюбонне.