Ґамаш прочитав рядки вголос.
— Гарно. Мадам Зардо? — спробував вгадати він.
— Ні, Леонард Коен[116]. У всіх моїх роботах є якась ємкість. Посудина. Іноді вона невиразна, а іноді має чіткі обриси. У «Трьох Граціях» її добре помітно.
Однак Ґамаш нічого не помічав. Тоді він відійшов від роботи й побачив те, про що говорила Клара. Тіла трьох жінок утворювали посудину, схожу на вазу, а вільне місце, яке він розгледів одразу, було тріщиною, що мала впустити світло.
— Я роблю це для Пітера, — тихо сказала вона. Спочатку Ґамаш подумав, що він не розчув, але вона продовжувала, наче розмовляла сама із собою: — Він як собака, як Люсі. Дуже відданий. У всьому однолюб. У нього одне захоплення, одне хобі, один друг, одне кохання. Я — його кохання, і це лякає мене до смерті. — Вона повернулася й подивилася в задумливі карі очі Ґамаша. — Він виливає в мене всю свою любов. Я його посудина. Але раптом у мені з’явиться тріщина? Раптом я розіб’юся? Або помру? Що він робитиме?
— То все ваше мистецтво досліджує цю тему?
— Здебільшого воно про недосконалість і мінливість. У всьому тріщина знайдеться.
— Саме крізь неї світло ллється, — відгукнувся Ґамаш.
Старший інспектор подумав про Сісі, яка так багато написала про світло, просвітлення та осяяння і вважала їхнім джерелом досконалість, але Сісі не можна було й близько порівнювати з жінкою, що стояла поруч і була по-справжньому світлою людиною.
— Пітер не розуміє. І, мабуть, ніколи не зрозуміє.
— Ви коли-небудь малювали Рут?
— Чому ви питаєте?
— Ну, чесно кажучи, коли думаєш про недосконалість і тріщини, вона перша спадає на думку…
Він розсміявся, а за ним і Клара.
— Ні, не малювала, і знаєте чому? Я боюся. Гадаю, що її портрет міг би стати моїм шедевром, і мені лячно за нього братися.
— Боїтеся, що у вас не вийде?
— Угадали. А ще в Рут є щось жахне. Я не впевнена, що хочу так глибоко заглядати їй у душу.
— Ви зможете, — сказав він, і Клара повірила йому.
Ґамаш мовчки дивився на неї. Його глибокі карі очі випромінювали мир і спокій. Клара знала про всі жахіття, які він бачив тими очима: убитих і понівечених жінок, дітей, чоловіків. Він бачив насильницьку смерть щодня. Жінка поглянула на його руки, великі і виразні, й уявила всі жахливі речі, які йому доводилося робити тими руками. Переносити тіла передчасно померлих людей. Боротися за своє життя та життя інших. А найтяжчим було, мабуть, стискати пальці в кулаки й стукати у двері близьких. Повідомляти новини й розбивати їхні серця.
Ґамаш підійшов до сусідньої стіни й побачив найдивовижніші витвори мистецтва. Посудинами в цьому випадку були дерева. Клара зобразила їх високими, схожими на гарбузи, соковитими та стиглими. Здавалося, що вони тануть від надлишку свого внутрішнього тепла. Вони світилися. Буквально сяяли. Пастельні кольори нагадували Венецію на світанку — теплу, вимиту й поважну.
— Ваші картини чудові, Кларо. Вони випромінюють світло. — Ґамаш повернувся і вражено подивився на жінку, наче побачив її вперше. Він знав, що Клара була проникливою, сміливою та співчутливою. Але старший інспектор не усвідомлював, що вона була настільки талановитою. — Хто-небудь це бачив?
— Перед Різдвом я віддала своє портфоліо Сісі. Вона дружила з Дені Фортеном.
— Власником галереї? — уточнив Ґамаш.
— Найкращої у Квебеку, а може, і в Канаді. Він має зв’язки з музеями сучасного мистецтва в Монреалі та Нью-Йорку. Якщо йому сподобаються ваші роботи, про вас заговорять.
— Це ж чудово! — зауважив Ґамаш.
— Та не зовсім. Він розкритикував мої роботи. — Клара відвернулася, не в змозі дивитися будь-кому в очі, визнаючи свій провал. — Так сталося, що Сісі і Фортен опинилися в «Огілві» якраз тоді, коли я була там на презентації книги Рут. Ми зустрілися на ескалаторі. Я їхала вгору, а вони спускалися. Я чула, як Сісі пошкодувала, що Фортен вважає мої картини аматорськими та банальними.
— Він так і сказав? — здивувався Ґамаш.
— Ну, не він, а Сісі. Вона повторювала його слова, а він їй не заперечував. Потім ми роз’їхалися, і не встигла я отямитися, як опинилася за дверима. Дякувати богу за торбешницю.
— Яку торбешницю?
Чи варто їй розповісти все Ґамашеві? Та вона вже почувалася так, ніби з неї здерли шкіру і вдарили батогом, вона вже не мала сил і далі терпіти сором перед цим чоловіком, хай навіть він слухав її, наче вона була єдиною людиною на землі. Вона не могла зізнатися йому, що сприйняла ту волоцюжку за Бога.