— Невже я настільки хворий?
Ґамаш підвів голову й побачив, що Бовуар дивиться на нього — його очі прояснилися, він усміхався.
— Ваше тіло здорове, юначе. Я оплакую вашу душу.
— Ваша правда, монсеньйоре. — Бовуару нарешті вдалося підвестися, спершись на лікоть. — Ви не повірите, які жахливі сни я бачив. Мені навіть наснилося, що поряд зі мною агентка Ніколь. — Він стишив голос, як на сповіді.
— Уявляю собі, — відказав Ґамаш. — Тобі вже краще. — Він прибрав свою холодну руку з холодного лоба Бовуара.
— Значно краще. Котра година?
— Північ.
— Ідіть відпочивайте, сер. Усе супер.
— Стерво Уперте, Пихате, Егоїстичне та Роздратоване…
— Сподіваюся, це не з моєї характеристики до наступної атестації?
— Ні. Це трохи поезії.
«Якщо це поезія, — подумав Бовуар, втомлено занурюючись назад у гостинне ліжко, — то вона може стати мені до вподоби».
— Навіщо ви читаєте Біблію? — пробурмотів він, уже напівсонний.
— Це через напис на стіні в медитаційному центрі Матінки. Псалом 45, вірш 11. Там має бути написано: «Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я»[119]. Бовуар заснув, утішений голосом і думкою.
Розділ двадцять третій
Годинник біля ліжка показував 5:51. Було ще темно, до світанку залишалося більше ніж година. Ґамаш лежав у ліжку, відчуваючи на обличчі свіже холодне повітря з прочиненого вікна, та під простирадлами було тепло.
Час вставати.
Він прийняв душ і швидко одягнувся в прохолодній кімнаті з меблями з темного дерева, білими стінами та пухнастою пір’яною постіллю. Номер був елегантним і аж занадто привабливим. Ґамаш навшпиньки спустився темними сходами готелю. Він одягнув найтепліший одяг і вліз у свою величезну парку. Повернувшись напередодні ввечері, він запхав шапку й рукавиці в рукав парки, а тепер, просунувши праву руку в пройму, він наштовхнувся на перешкоду. Відпрацьованим рухом Ґамаш доправив усе далі, і з манжети, мов крихітне дитя, з’явився на світ спочатку помпон, потім уся шапка й нарешті рукавички.
Опинившись надворі, старший інспектор одразу покрокував по рипучому снігу. Тріскучий мороз бадьорив ранкове повітря, але вітру не було, і Ґамаш подумав, що прогноз може справдитися. Насувався сильний холод, навіть за стандартами Квебеку. Злегка нахилившись уперед, опустивши голову, заклавши за спину руки в рукавицях, Ґамаш ішов і думав про цю заплутану справу, про головоломки з підозрюваними та доказами.
Калюжі антифризу, ніацин, «Лев узимку», стартові кабелі, Псалом 45:11 і давно втрачена мати. А попереду, напевне, його чекали інші загадки. Уже минуло два дні, як померла Сісі, і йому конче було потрібне прозріння.
Обмірковуючи справу, Ґамаш рухався вулицею Коммонс, що потопала в темряві. Утім, непроглядно чорними зимові ночі не були ніколи. Сніг, що укривав землю, випромінював власне світло. Ґамаш проходив повз домівки селян, які ще спали, — вітру не було, і дим із димарів підіймався прямо в небо. Уздовж дороги темніли крамниці, і лише з підвалу пекарні Сари пробивалося тьмяне світло, обіцяючи до сніданку свіжі круасани.
Старший інспектор огинав сільську луку коло за колом. Село принишкло, огорнуте дивовижним спокоєм і затишком. Під ногами рипів затверділий сніг, у вухах віддавалося гучне дихання.
Чи спала в одному з цих будинків мати Сісі? Чи був цей сон легким і солодким, чи совість його відлякувала і не давала їй заснути, як тому грабіжнику, що має намір скоїти насильство?
Хто був матір’ю Сісі?
Чи Сісі знайшла її?
А чи хотіла мати, щоб її знайшли?
Що керувало Сісі: прагнення віднайти родину чи інші, темні мотиви?
А як щодо кулі лі біен? Хто її викинув? І чому її просто не жбурнули в замерзлу купу сміття, розбивши на друзки, які було б уже не впізнати?
На щастя, Арман Ґамаш любив головоломки. Щойно він про це подумав, як із сільської луки виринула темна постать і помчала просто до нього.
— Henri! Viens ici[120], — скомандував голос. Як на собаку з такими великими вухами, Анрі, здавалося, мав на диво поганий слух. Ґамаш відступив убік, і ошалілий від радості Анрі проскочив повз.
— Désolé, — промовила захекана Емілі Лонґпре, підійшовши ближче. — Анрі, де твої манери?