— Бідолашний Анрі! Наша прогулянка затягнулася.
— Понести його? — запитав Ґамаш, відчуваючи сором, бо вже встиг забути, що колючий сніг здатен обпікати собачі лапи. Тепер він згадав, як минулої зими намагався нести три квартали дорогою додому старого Сонні, чиї лапи вже не витримували холоду. Це розбивало серця їм обом. І згадав, як обіймав Сонні за кілька місяців по тому, коли ветеринар прийшов приспати його. І пам’ятав, як бурмотів заспокійливі слова в смердючі старі вуха і дивився в слізливі карі очі, коли вони заплющилися, з останнім легким помахом облізлого, дорогого йому хвоста. І коли Ґамаш відчув останній удар серця Сонні, у нього склалося враження, що насправді старе серце собаки не зупинилося, а Сонні просто зрештою віддав йому себе цілком.
— Ми майже прийшли, — сказала Ем, її голос став хрипким, губи та щоки почали ціпеніти від холоду.
— Чи можу я запросити вас на сніданок? Я б хотів продовжити цю розмову. Можливо, в бістро?
Емілі Лонґпре на мить завагалася, а потім погодилася. Вони занесли Анрі додому, а потім у сутінках світанку попрямували до бістро Олів’є.
— Joyeux Noël, — вродливий молодий офіціант привітався до Ґамаша і показав їм на столик біля щойно розпаленого каміна. — Приємно бачити вас знову.
Ґамаш відсунув стільця для Ем і провів поглядом юнака, який підійшов до кавомашини, щоб приготувати їм по філіжанці café au lait.
— Філіпп Крофт, — сказала Ем, простеживши за його поглядом. — Приємний хлопець.
Ґамаш радісно всміхнувся. Молодий Крофт. Коли він востаннє зустрічався з Філіппом під час попередньої справи, той мав не надто приємний вигляд.
Була лише восьма година, і, окрім них, у бістро нікого не було.
— Таку кухню мало де зустрінеш, старший інспекторе, — зауважила Ем, проглядаючи меню.
Її волосся стало дибки від статичної електрики, щойно вона зняла свою току. Утім, як і в Ґамаша. Вони обоє здавалися дещо переляканими. Старший інспектор і Ем сиділи й попивали каву, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. їхні обличчя порожевіли, щоки починали відтавати. Запах свіжозвареної кави змішувався з дров’яним димом від нещодавно розпаленого вогнища. Світ здавався затишним і правильним.
— Ви ще не передумали щодо уроку керлінгу сьогодні вранці? — запитала Ем.
Ґамаш пам’ятав про їхню домовленість і з нетерпінням чекав зустрічі на майданчику.
— Якщо не буде надто холодно.
— Сьогоднішній ранок обіцяє бути ідеальним. Погляньте на небо. — Вона кивнула у бік вікна. На небі зайнялося ніжне сяйво, сходило сонце. — Ясно і морозно. Надвечір буде вбивчий холод.
— Рекомендую вам яєчню із сосисками. — Філіпп стояв біля них на відстані витягнутої руки, тримаючи в руці бланк замовлення. — Сосиски з ферми мсьє Паже.
— Вони чудові, — запевнила Ем.
— Мадам? — Ґамаш запросив її зробити замовлення першою.
— Я б із задоволенням з’їла сосиски, mon beau Philippe[121], але боюся, що в моєму віці це вже занадто. Мсьє Паже все ще постачає вам бекон зі спинної частини?
— Mais oui[122], домашнього приготування, мадам Лонґпре. Найкращий у Квебеку.
— Merveilleux.[123] Справжня розкіш! — Вона нахилилася через стіл до Ґамаша, щиро насолоджуючись можливістю вишукано поснідати. — Я візьму яйце пашот, s’il vous plaît, на шматочку Сариного багета і трохи вашого неперевершеного бекону.
— І круасан? — Філіпп грайливо подивився на неї. До них доносився спокусливий запах круасанів, що випікалися в сусідній крамничці, — її відчинені двері сполучалися з бістро.
— Але лише один.
— Мсьє?
Ґамаш зробив замовлення, і за кілька хвилин йому принесли тарілку сосисок і французьких тостів. Глечик із місцевим кленовим сиропом опинився біля ліктя, а посередині з’явився кошик зі щойно спеченими круасанами, які ще парували, а навколо нього — баночки з домашнім джемом. Вони їли, розмовляли та попивали каву перед розпаленим каміном.
— То якої думки ви були про Сісі? — повернувся до розмови старший інспектор.
— Вона вразила мене своєю надзвичайною самотністю. Мені було її шкода.
— Інші описували її як егоїстичну, дріб’язкову, образливу і, відверто кажучи, трохи дурнувату особу, від якої хочеться триматися якнайдалі.
— Вони, звісно, мали рацію. Сісі була страшенно нещасна і виливала це на інших. Це типова поведінка, хіба не так? Людина не може витримати, коли інші щасливі.
— І все ж ви запросили її до себе додому?
Йому хотілося поставити таке питання відтоді, як вона згадала про візит Сісі під час їхньої прогулянки. Але він мусив бачити її обличчя.