— У мене тут є фотографії, і я хочу, щоб ви обидві на них подивилися. — Він розклав фотографії Сола на столі.
— Хто це? — запитала Кей.
— Це ти, та belle, — відповіла Емілі.
— Ти знущаєшся? Я що, схожа на картоплину в кошику для білизни?
— На деяких фотографіях ви, здається, розмовляєте із Сісі, — промовив Ґамаш. — Про що ви говорили?
— Напевно, просила її сидіти спокійно. Вона весь час крутилася. Це дуже дратує.
— І вона вас послухала? Чому?
— Усі слухаються Кей, — сказала Ем з усмішкою. — Вона в батька, природжений лідер.
Ґамаш вважав, що це не зовсім так. На його думку, із трьох подруг справжнім лідером, хоча й найспокійнішою, була Емілі Лонґпре.
— Наша Кей десятиліттями керувала «Лісопильнями Томпсона» на горі Еко, сама-самісінька. Навчила та очолила команду лісорубів-першопрохідців. Вони її обожнювали. Це була найуспішніша лісозаготівельна компанія в окрузі.
— Якщо вже мені вдавалося раз на тиждень занурювати дикунів у мильну ванну, то змусити Сісі припинити метушню було не важко й поготів, — прокоментувала Кей. — Терпіти не можу нервозних людей.
— У нас є підстави вважати, що де Пуатьє було її несправжнім прізвищем, — повідомив Ґамаш, уважно спостерігаючи за їхньою реакцією. Але обидві жінки продовжували розглядати фотографії. — Ми гадаємо, що її мати родом із Трьох Сосен, і саме тому Сісі приїхала сюди, щоб знайти свою матір.
— Бідолашна дитина, — сказала Ем, усе ще не піднімаючи очей. У Ґамаша виникла підозра, що вона навмисно уникає зорового контакту. — І як?
— Чи знайшла вона свою матір? — перепитав Ґамаш. — Не знаю. Але нам відомо, що ім’я її матері починається на літеру «L». Ви знаєте когось?
— Авжеж, є одна, — відповіла Емілі. — Жінка на прізвище Лонґпре.
Кей зайшлася від сміху.
— Ну ж бо, старший інспекторе. Ви ж не можете запідозрити Емілі? Гадаєте, вона могла покинути дитину? Ем на таке здатна не більше, ніж на перемогу в матчі з керлінгу. Абсолютна нездара.
— Дякую, дорогенька.
— Когось іще згадаєте? — запитав він.
Настала пауза, та зрештою обидві жінки похитали головами. Старший інспектор зрозумів, що вони щось приховують. Вони мали щось приховувати. Вони обидві жили в Трьох Соснах, коли там жила й мати Сісі, а в п’ятдесятих роках у маленькому квебекському селі вагітну дівчину не могли не помітити.
— Ви дозволите підвезти вас додому? — запропонувала Ем після довгої, незручної паузи.
Ґамаш нахилився, щоб зібрати фотографії, і його погляд привернула світлина, на якій Кей особливо сердито дивилася на Сісі, а Сісі наче прикипіла очима до порожнього стільця попереду — здавалося, вона відчайдушно намагалася до нього дістатися. Ґамаш зрозумів, як убивця зробив це.
Розділ двадцять сьомий
Клара і Пітер Морров увімкнули телевізор, і Бовуар вставив касету в отвір відеомагнітофона.
Його зовсім не надихала перспектива дивитися якийсь старий англійський фільм, де, мабуть, тільки й роблять, що розмовляють, розмовляють і розмовляють. Жодних вибухів. Жодного сексу. Він подумав, що радше підхопив би грип, ніж переглядав «Лева узимку». Поруч із ним на дивані сидів агент Лем’є і з нетерпінням очікував на кіно. Як дитина.
Емілі Лонґпре підвезла Ґамаша до старого будинку Гедді, як він і просив.
— Вас почекати?
— Ні, мадам, mais vous êtes très gentille[128]. Прогулянка назад піде мені на користь.
— Вечір холодний, старший інспекторе, і стає дедалі холодніше. — Вона показала на панель приладів. На ній відображалися час і температура. Мінус п’ятнадцять за Цельсієм, а сонце тільки зайшло. Була четверта тридцять. — Мені ніколи не подобався цей будинок, — сказала вона, дивлячись на башточки та замуровані вікна.
Село Три Сосни, що лежало попереду, вабило яскравими, теплими вогнями, які обіцяли компанію й аперитив біля веселого вогнища. Ґамаш мусив докласти зусиль, щоб відчинити дверцята машини, — ті заскреготіли на знак протесту замерзлими петлями. Емілі поїхала. Він провів очима її автівку, яка зникла за невеликим пагорбом у напрямку села, а потім повернувся до будинку. У вітальні світилося, а коли він подзвонив у двері, світло увімкнули в коридорі.
— Заходьте, заходьте. — Річард Лайон втягнув його у двері, а потім із грюком їх зачинив. — Жахлива ніч. Заходьте, старший інспекторе.
«Заради бога, не треба цієї удаваної гостинності! Хіба ти не можеш хоч іноді розмовляти нормально? Спробуй бути схожим на того, ким ти захоплюєшся. На президента Рузвельта, приміром. Або на капітана Жана Люка Пікарда[129]», — подумки повчав себе Річард Лайон.
129
Жан-Люк Пікар — персонаж науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях», талановитий капітан кількох експедиційних зорельотів.