Тільки стіни!.. Отак!.. і все!.. Довіряю тільки стінам!.. Замикаюся у стінах!.. Замикаюся у стінах!.. і прислухаюсь!.. і щось ввижається!.. все вловлюю!.. крім особистих звуків товарні поїзди… другий… третій!.. усе, що маневрує під бульваром Батіньоль… під мостом Фландрії… у трьох тунелях неподалік… свистки не плутаю!.. у тюрмі одні, на залізниці інші, у мене в вухах треті… уявні, справжні… Щоб ви не сумнівалися!.. Витонченість слуху!.. Як у диригента, власне!.. крім недолюдка-тхора й виття на всіх поверхах!.. зважте, ота внизу абортниця, як двадцять п'ять немовлят!.. ці крики!.. з двадцять восьмої! уже казав?.. дарма!.. Маю тонке вухо, от і все!.. Усі писки захоплюють мене… врахуйте, скільки років у Тарньє!.. з Брендо, Лантюежулем[131]… перші крики… перший крик! Мокрі й у слизі… моя справа!.. мацюпусінькі голівки червоногарячі, сині, неначе їх життя вже душить!.. скільком істотам допоміг я народитись!.. Як вони приходять!.. ви нагнали на мене спогадів! «Тужтеся, дамочко! Тужтеся!..» Я чув немало зойків… я людина вуха… але породільний дует мами й дитятка у пам'яті назавжди… щойно мати перестала кричати, як вступає писклятко… Я вам підсовую не літературні ефекти на кшталт «життя триває і так далі»… Я вас пощаджу… До біса розрахунок!.. На деякі звуки я скупий, а інші роздаю… звуків із Камеруну скільки схочете! Оркестровки лісу!.. нічні особливо!.. нічні!.. треба хоч раз почути грандіозне ревище тваринного кохання!.. буря інстинктів! а тубільці по селах ласують власним м'ясом!.. Там-там! у танок! гоп!.. і ритм з підскоками шалених танців… краще не дивитись!.. Бабуся на повільному вогні… Ще той шарварок!.. Даю вам двадцятьох тубільців зі свого села — і почуєте той галас!.. істоти й звірі, котрі кохаються, хапаються, між собою поїдаються… А ще можу змалювати велике місячне сяйво, те велетенське люстро ночі таке, що ліс наче підноситься до неба!.. і тамтами, і шістнадцять чаклунів… Тоді виття не те що на сімох! на десяти поверхах в'язниці!.. це всі охриплі у в'язниці!.. всі поверхи… зрадники, злочинці, крадії, збоченці, невинуваті, всі охриплі!.. тхір теж охриплий!.. абортниця хрипить на два тони: «аї! ао!» тоді як лісові тубільці на галяві тільки на весь голос! високий, світлий!.. Пригадайте назву… село Бікобімбо!.. Ріо-Крібі!.. справжні співці! уночі, звичайно ж, уночі!.. з глибин природи!.. Це треба хоч раз у житті почути!.. Треба почути!.. щоб збагнути інстинкти, супровід, вокаліз: «Денга!.. бує!.. саоа!.. бує!.. денг… а!.. бує! Денг… а!.. бує!» і все природно барабаниться! на порожньому стовбурі шістнадцятьма паличками!.. отож чаклунство!.. але остерігайтесь!.. Я за сто метрів був, тобто моя хижа, та ніколи не ходив дивитися!.. порожнина відлуння — то святе!.. не те що дебільне відлуння тюрми!.. Утім, я вмію співати по-тубільському… Ще можу!.. «Денг… а! бує!.. і сао а!.. бує!..» Надихає, їй-богу!.. Ніколи не спостерігав тих свят, там були тільки вони… Вони цінують людятину, але інше м'ясо теж, я певен… кіз, кабанів, буйволів… пітонів… Мав докази!.. Не треба лізти в чужі справи!.. не на показ!.. не на показ!.. і без вигадок… Я нічого не вигадую… самі факти… Бікобімбо, 1916 рік!.. Людське м'ясо їли на вулиці Коленкура… На вулиці Шарбоньєр… Вулиці Клода Бернара… посеред Парижа по тридцяти роках!.. отож первісні племена! Гай-гай! Без прикрашань!.. безжальність інстинктів!.. Отут! Тепер! Моя мила! шкури не рахуються! м'ясо! м'ясо! Тамтами і вожді племен!.. Міркую собі, мені кумедно, я сміюся!.. Але реально, і це факт: на вулиці Коленкура вони не знали ні пропасниці, ні жовтої лихоманки, ні мухи цеце! Антропофаги — то таке, але ж муха це-це!.. Отож слава всій вулиці Коленкура! Слава людському м'ясу!
Ви скажете мені: це маячня у лихоманці!.. Так! Так! Звісно! але тамтам також!.. Ви ніколи не бачили того інструмента!.. Порожній величезний стовбур… відлунює, мов у соборі!.. додайте хор нічних гурманів, який проте, перекриває тваринна вакханалія кишкорвання, загризання, парування, як у двадцяти п'яти зоопарках! леви, шакали, слони, птахи в глибинах мороку!.. Ах, звуки лісу — це вам не абищо!.. мене навіть переконували, що найгучніший звук там, уночі в лісі, дає гігантський равлик-павлик! Уявіть собі!.. А я тремтів у себе в хижі від лихоманки, від триденної… крутився на «Піко»… Ви не знаєте розкладного ліжка «Піко»?.. «Піко» — колоніальне ліжко, завдяки йому ми маємо імперію!.. «Піко» клацає на всі лади!.. воно все з таких маленьких рейок, які подзенькують!.. а вашим боям сміх!.. ви теж кумедно виглядаєте! зуби, коліна, каркас, усе смикається і труситься… Є з чого боям покепкувати!.. Скрипіть! Скрипіть! Скрипіть, любасю!.. точно, як Дароносцева тачка!.. теж подзенькувальна, хіба ні? усюди подзенькування… А як вони мене везли, ті бузувіри! по брукові! та ще й по якому!.. і всі торнадо насуваються!.. отут я певен! крізь стіни бачу!.. От, мерзенні мухи! Знову ті жахи! верески тубільців і тварин, найгірші!.. весільні сатурналії, загризання в глибинах мороку!.. А ще висота лісів!.. Удесятеро… удвадцятеро вищі від венсенських дубів!.. Ото роздирання під ними!.. і воркотіння! і стогони!.. Це ще агонічніше, ніж тюрма… Несамовитіше, ніж Шарлеруа, Марна, Сен-Ґон, Нагасакі[132]!.. люди відстають від тварин… я порівнюю… порівнюю… без вагання!.. без вагання!.. звуки, котрі тримаю в голові!.. невідчепний стогін!.. він мною заволодіває до запаморочення, падаю! кричу!.. спершу витримка, характер!.. та звуки перемагають, неначе п'яний, здаюся… покиньте лави! ви скажете… ясно!.. а ескадрон?.. крик полковника сам по собі на двадцять метрів поперед знамена?.. бойове розгортання!.. шаблі наголо!
131
132