У короткому повідомленні фон Кемпелена, що з'явилось у «Вітчизняному часописі»* і відтоді не раз передруковувалося, є кілька кривотлумачень німецького оригіналу, — мабуть, недогляди перекладача, який, за його словами, взяв цей матеріал з останнього випуску пресбурзького «Schnellpost». Слово «viele» він (та й не тільки він) витлумачив неправильно, а «жалі» — це, видно, переклад слова «Leiden», точне значення якого «страждання», — надають цілому текстові зовсім іншого забарвлення; зрештою, все це, здебільшого, тільки мої здогади.
Проте фон Кемпелен аж ніяк не «мізантроп», — принаймні не здається таким. Познайомився я з ним цілком випадково і взагалі не беруся стверджувати, що я його знаю, але бачитися й розмовляти з людиною такої слави (як він її ще не набув, то набуде за кілька днів) — це для наших часів річ немала.
«Літературний світ»* заявляє, ніби він родом з Пресбурга (мабуть, під впливом повідомлення у «Вітчизняному часописі»), але я з утіхою можу посвідчити, — оскільки чув це з його власних уст, — що він народився в Утиці, штат Нью-Йорк, хоча батьки його, здається, з Пресбурга. Родина їхня якимось чином пов'язана з Мельцелем,* відомим власником автоматичного шахіста. (Коли ми не помиляємось, винахідник цього автомата мав прізвище Кемпелен, фон Кемпелен* або щось подібне. — Ред.) Сам він невисокого зросту, кремезний, має великі масні блакитні очі, піщаного кольору волосся й бурці,* широкий, але приємної форми рот, гарні зуби і, здається, орлиний ніс. Одна стопа в нього з ґанджем. У розмові щирий, а в манерах — суцільна bonhommie.[1] Одне слово, і зовнішністю, і поведінкою він найменше в світі схожий на «мізантропа». Шість років тому в Провіденсі, на Роуд-Айленді, я протягом тижня мешкав із ним в одному готелі і в сумі пробалакав із ним годин три-чотири. Говорив він переважно на злободенні теми і ні словом не прохопився про свої наукові інтереси. Готель він покинув раніше за мене, збираючись їхати до Нью-Йорка, а відтіля — до Бремена: саме в цьому місті вперше було оприлюднено його велике відкриття, — точніше, саме там це відкриття вперше приписали йому. Ось, можна сказати, й усе, що мені відомо про славетного нині фон Кемпелена, але, гадаю, що й такі подробиці будуть цікаві для публіки.
Можна не сумніватися, що більшість химерних чуток, якими обросла ця справа, — просто вигадки, варті такої ж віри, як і казки про Алладінову лампу, хоча, зрозуміло, тут, як і у випадку з тими каліфорнійськими відкриттями, правда може виявитися химернішою, ніж вигадка. Принаймні історія, яку я розповім, — факт настільки перевірений, що можна прийняти його беззастережно.
У Бремені фон Кемпеленові жилось аж ніяк не заможно, і всі знали, що він не раз удавався до карколомних хитрощів, аби нашкребти хоч трохи грошенят. Коли знявся галас навколо підробки документів фірми «Гутсмут і К°», підозра впала на фон Кемпелена, оскільки він саме придбав чималу садибу на Гасперіч-Лейн, а пояснити, звідки взяв на те гроші, відмовився. Згодом його заарештували, та, не знайшовши ніяких певних доказів, випустили на волю. Одначе поліція пильно стежила за ним і виявила, що він часто ходить кудись — завжди однією й тією ж дорогою — і завжди немов пропадає на тому самому місці — в лабіринті вузьких, кручених провулків, що злодійським жаргоном зветься Donder-gat. Нарешті завдяки великій наполегливості його таки вистежили і, вдершись на піддашшя старого семиповерхового будинку в завулку Фляцплац, гадали, ніби зловили на гарячому — фальшуванні документів. Та й він, казали, так сполошився, що в поліцаїв і сумніву не було: злочинець! Вдягнувши на нього наручники, вони обшукали кімнату чи, радше, кімнати, бо, здається, він наймав цілу мансарду.
Одні двері з того приміщення, де його було піймано, вели до комірчини розміром десять на вісім футів, заставленої якимось хімічним приладдям, про призначення якого й досі нічого не відомо. В кутку в невеликій печі горів вогонь, а на вогні стояв неначе подвійний тигель — два тиглі, з'єднані біля вінець трубкою. Один тигель був майже вщерть виповнений свинцем — розплавлена маса мало не сягала отвору трубки; в другому густо парувала якась рідина. Фон Кемпелен, розказують поліцаї, збагнувши, що попався, тут же обіруч ухопив тиглі (в нього на руках були рукавиці, як потім виявилось, азбестові) і вилив усе на кахляну підлогу. Саме тоді йому й надягли наручники і припинили обшук, щоб обшукати його самого, та тільки нічого незвичайного не знайшли, — лише паперовий пакунок із якимось порошком у кишені піджака; як з'ясували згодом, то була суміш сурми і якоїсь невідомої речовини в майже однакових пропорціях. Установити склад цієї речовини не вдалося й донині, але немає сумніву, що колись його таки буде встановлено.