Напарниця раптом заплакала. Заплакала гірко, як дитина, в якої відібрали улюблену іграшку. Негайно прибіг професор, який шкірою відчував усілякі такі ситуації. За ним прибігли офіцер Баррел і наша начальниця зв’язку Трейсі. Маячив за спинами стажер Дейв, і, здавалось, ось-ось примчаться Льолєк із МакКарті, подзвонить генерал Вескотт і по п’ятому каналу із протилежного боку земної кулі на зв’язок вийдуть Джой і Колін.
Франческа плакала в оточенні всієї команди. Я стояв поряд і гладив її по жорстких, як дріт, чорних кучерях.
— Я не можу… Не можу більше, — схлипувала Франческа. — Я не можу дивитися, дихати, мене все дратує!
— Ти нам потрібна, — сказав професор Рассел. — Що ми можемо зробити?
— Ні… чого… — схлипнула бідолашна. — Я втомилась. Я не можу більше. Я здаюся…
— Сі-Ті, Г’юстон! — пролунало у мене в навушнику. — Ґріфінс чекає рекордингу по НУОАД. Коли буде готовий? — спитала Дженіфер, старша зміни координації.
Наді мною нависла ціла хмара справ, якої я сам подолати не міг.
— Сьогодні! — гаркнув я у гарнітуру. — Буде вам звіт! Я повідомлю коли!
— О’кей-о’кей! — злякано відгукнулася Джен. — Я тільки нагадала!
Франческа тим часом гірко плакала.
До мене раптом прийшло геть незвичне для такої ситуації почуття. З секунду я навіть засумнівався в його реальності. Ба ні. Воно було дуже чітке.
Це була лють.
— Що?! Ти здаєшся?! Seriously?! Ану ходімо! — я схопив дівчину за руку й потяг за собою. Приголомшена Франческа слухняно попленталася позаду. Я виволік напарницю із корпусу й попрямував у тир.
— М4 і чотири магазини!
Капрал Вільямс, який видавав нам зброю, круглими очима подивився на мене й на заплакану Франческу.
— Джорджіо, у вас усе в порядку?
— Усе нормально! Нам потрібна гвинтівка й чотири магазини!
— Я не можу видати вам зброю, — сказав капрал. — Ви в неадекватному стані. Заспокойтесь і приходьте.
— Що таке, Джорджіо? — я почув над собою голос доктора Джексона. Стів із висоти своїх двох метрів запитально дивився на мене.
— Намагаюся працювати над мотивацією, — буркнув я.
— Цікаво, — всміхнувся Стів. — Реджі, видай їм зброю. Під мій нагляд.
Вільямс протягнув Стіву карточку обліку.
Отримавши гвинтівку, ми пішли на найвіддаленішу доріжку.
Я взяв набої, надів вінілову рукавичку й став закладати набої в магазин.
— Знаєш, Франческо, — почав я нудну нотацію, — монголи кажуть: «Якщо ти в степу сам, твоя доля — втеча і полон. Якщо вас «аравт» (десятка), ваша доля — оборона й загибель. Якщо вас «джаґун» (сотня), ваш шлях — короткі набіги й стрімкий відступ. І тільки якщо вас «тумен» (десять тисяч), ваш шлях — перемога».
Я закінчив набивати перший магазин і почав другий.
— Ми живемо в інші часи. І завдання в нас інші. Тому вважай, що ми з тобою і вся наша команда — це десятка «аравт» у складі сотні «джагун», яка входить у тисячу «мянґат», що є частиною десяти тисяч, «тумена». Без тебе «аравт» уже не десятка. Без десятки «джагун» не сотня. Без сотні «мянґат» не тисяча, а без тисячі немає «тумена». А без десяти тисяч перемога буде дуже й дуже далеко!
Я набив другий магазин і взяв третій. Франческа дивилася на мене чорними, як два пістолетні дула, очима.
— Ти не сама. Ти частина команди. І ти просто не маєш права здаватися. Забудь! Навіть думати не смій!
Позаду мене стояв Джексон і уважно за нами спостерігав. Я взяв останній магазин.
— Ти повинна битися! Ти не маєш права відступати! Відступиш — потягнеш за собою всю команду. У нас бісова хмара роботи. Сам я не впораюсь. Удвох із Дейвом — також! Навіть із професором Расселом і офіцером Баррелом ми й до завтра все не розгребемо! Зберися! Бийся!
Я схопив мішень — зображення озброєного зловмисника. Чорним жирним маркером намалював на лобі: «БІЛЬ». На горлі: «РОЗПАЧ», і на грудях: «ДЕПРЕСІЯ». Причепив мішень на кронштейн і натис на позначку «50».
Кронштейн із аркушем паперу від’їхав на п’ятдесят футів.
— Бачиш?! Ось твій ворог! Вперед! Урагшаа![102]
Франческа взяла гвинтівку.
— Бийся! — крикнув я і тицьнув пальцем у ворога.
Дівчина стріляла мовчки. Зціпивши зуби. Через кілька хвилин і після чотирьох повних магазинів на кронштейні теліпалася тільки голова з написом «PAIN». Усе інше звисало кошлатою локшиною. Чи то втома давалася взнаки, чи то головний біль, але якраз «БІЛЬ» і залишився.