За кілька місяців до вбивства сера Денверса я вирушив на пошуки чергових пригод, повернувся додому пізно поночі, а коли прокинувся наступного ранку у власному ліжку, то почувався дуже дивно. Марно я роздивлявся навколо себе, марно позирав на вишукані меблі та на високу стелю моєї кімнати в будинку на площі, марно я розглядав візерунки на завісах ліжка і різьблення рам із червоного дерева. Щось наполегливо нагадувало мені, що я прокинувся не у власній кімнаті, де мав прокинутись, а у маленькій кімнатці в будинку, що розташований у Сохо, де я зазвичай лягав спати у подобі Едварда Гайда. Я посміхнувся собі і, як завжди, почав міркувати про причини такої ілюзії з психологічної точки зору, час від часу знову занурюючись у приємну ранкову дрімоту. Я досі думав про це, коли раптом мій погляд упав на власну руку. Рука Генрі Джекіла (як ви, мабуть, часто помічали) була великою, міцною, сильною, чистою і гарною. Однак та рука, що лежала на ковдрі і яку я міг чітко розгледіти в жовтому світлі лондонського ранку, була худа, кощава, обтягнута блідою шкірою і вкрита темним волоссям. То була рука Едварда Гайда.
Я роздивлявся її, занурений у тупе здивування, десь близько півхвилини, а тоді раптово на мене накотився страшенний жах, приголомшливий, як наглі удари барабанів, і, скочивши з ліжка, я підбіг до дзеркала. Від того, що я побачив, кров моя закрижаніла. Так, я ліг спати Генрі Джекілом, а прокинувся Едвардом Гайдом. Як це все можна пояснити? — запитав я себе. І одразу ж разом із нападом жаху виникло й інше питання — як це можна виправити? Уже зовсім розвидніло, слуги попрокидалися, а всі мої ліки лишились у кабінеті, до якого був досить далекий шлях — треба було подолати двоє сходів, коридор, відкрите подвір’я та весь анатомічний театр. Все це відділяло мій кабінет від того місця, де я стояв зараз, скутий жахом. Звісно ж, я міг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати зміну статури? А потім із невимовним солодким полегшенням я згадав, що служники вже звикли до появи і перебування в будинку мого другого «я». Я швидко вдягся, намагаючись виглядати настільки природно, наскільки це можливо в одязі значно більшого розміру, й швидко перетнув весь будинок, натрапивши шляхом на Бредшоу, який, побачивши містера Гайда о такій годині й у такому дивному вбранні, витріщився на мене і зробив кілька кроків назад. А ще за десять хвилин доктор Джекіл, повернувшись до свого тіла, сидів за столом темніший за хмару і вдавав, начебто снідає.
Дійсно, їсти зовсім не хотілося. Цей незбагненний випадок, що повністю скасовував увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні у Вавилоні[5], який віщував мені заслужене покарання. І я замислився, набагато глибше і серйозніше, ніж будь-коли до того, над можливими наслідками мого подвійного існування. Та частина мене, яку я мав силу виокремлювати, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла. Мені навіть здалося, що останнім часом тіло Едварда Гайда стало більшим на зріст, крім того, коли я ставав Гайдом, мені ввижалося, що кров біжить швидше в його жилах. І я став побоюватись, що коли продовжуватиму так і надалі, то баланс моєї особистості буде порушений безповоротно, я втрачу силу змінювати оболонку на власне бажання і навіки залишуся в подобі Едварда Гайда.
Дія препарату не завжди проявлялася однаково. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він узагалі не подіяв, тоді я мусив декілька разів подвоїти, а одного разу з величезним ризиком для життя навіть потроїти дозування. Ці маленькі неприємності були єдиним, що кидало тінь на мої задоволення. Тепер завдяки світлу, що пролив ранковий випадок, я до всього того ще й почав усвідомлювати: коли спершу мені набагато важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе повернулося навпаки — мені дедалі важче ставало трансформуватися назад. Всі ці обставини незаперечно вказували на одне: я поволі втрачав контроль над своїм справжнім і кращим «я» і повільно, але дедалі більше втілювався в друге, гірше «я».
Я відчував, що мушу зробити вибір між цими двома. Дві мої індивідуальності мали спільну пам’ять, але всі інші притаманні людині здібності були дуже нерівномірно розподілені між ними. Джекіл (який лишався поєднанням вад і доброчесності) з дедалі відчутнішим розумінням, з дедалі ненажерливішим задоволенням насолоджувався і брав участь у Гайдових розвагах і пригодах. Але Гайд був байдужим до Джекіла чи ставився до нього так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися від переслідувань час від часу. Джекіл почував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла — щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я обрав Джекіла, то мусив би забути про всі задоволення, про які так давно мріяв і які лише недавно почав потроху отримувати. Якби ж я обрав Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, став би вигнанцем і залишився б назавжди без друзів і людської поваги. Такий вибір міг здатися нерівним, але на чашу терезів слід було покласти ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучитиметься у полум’ї стриманого бажання, то Гайд просто не усвідомить того, що він втрачає. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак умови цієї суперечки були давніми і банальними, як сама людина: майже такими самими страхами та застереженнями мучиться ласий до насолоди, але боязкий грішник. Зі мною трапилось те, що трапляється з більшістю людей мого кола, я обрав свою найкращу половину, обрав шлях добра і сподівався, що в мене вистачить сили волі не зрадити своєму вибору.
5
За біблійним переказом, під час учти в царя Валтасара у Вавилоні таємнича рука написала на стіні незрозумілі слова, що, як з’ясувалось, віщували цареві загибель.