— Ба-а-бцю! Ба-а-бцю! Моє ліжко привезуть, а разом з ним цілих три подушки і грубезну ковдру. За два дні вже тут буде, так бабуся з Франкфурта сказала!
Дівчинка дуже поспішала повідомити радісну новину, бо ніяк не могла дочекатися бурхливої радості старенької. Проте бабця лише ледь усміхнулася і сумно проказала:
— Яка ж то має бути хороша пані! Я би мала тішитися, що вона тебе забирає. Але, дитино, я того не переживу!
— Що? То що за такі сумні розмови? Це хто таких дурниць бабці наговорив?! — пролунав чийсь голос. Бабуся привітно потиснула руку старенької, бо саме зайшла в хатину та почула розмову. — Про якийсь від’їзд до Франкфурта й мови не може бути. Гайді залишається й надалі з бабцею, щоб та мала свою радість. Ми будемо часто приїжджати до неї, бо і ми їй дуже раді. Тепер щороку приїжджатимемо на полонину, бо тут відбулася подія, за яку ми нашому Господові особливу подяку складаємо. Славитимем Його за чудо, яке від для нашого дитяти сотворив.
Аж тепер бабця зраділа по-справжньому. Вона намацала руку доброї пані Зеземанн і вдячно потискувала її, не знаходячи слів. Сама пані теж не втрималася, розчулилася від напливу почуттів: по її щоках збігло кілька сльозинок. Гайді, яка нарешті дочекалася усмішки на обличчі бабці, відчула себе на сьомому небі від щастя.
— Правда, бабцю, — мала притулилася до старенької, — тепер все так, як у тому вірші, що я тобі останнього разу читала? Ліжко з Франкфурта тебе вилікує?
— Певно шо так, дитинцю! І буде багато хорошого, шо мені Бозя пошле, — промовила схвильована бабця. — Як то добре, шо на білому світі ше є добрі люди, які готові помогти бідній старій! Нема нічого ліпшого для зміцнення віри в Отця Небесного для правдивого християнина, який не забуває вдовольнятися незначним, як дізнатися, шо є люди, сповнені доброти душевної до бідної та безпорадної жінки, як ото я.
— Люба бабцю, — обізвалася пані Зеземанн, — для Господа ми всі однаково бідні. Незалежно від статків кожному необхідно, щоб Він про нього не забував. Ну, а поки що — ми прощаємося. Ненадовго! Отож, до наступної зустрічі наступного року, коли знову приїдемо на полонину. Ми неодмінно, як тільки піднімемося сюди, відвідаємо вас. Ми вас ніколи не забудемо!
Але вона не змогла відразу піти як запланувала, бо бабця невпинно дякувала їй та бажала, як своїй благодійниці так і її сім’ї та родині, усіх благ, якими може наділити Господь.
Та настав час прощання, і пан Зеземанн разом з матір’ю пішли схилом униз, а дідусь поніс Клару на руках стежиною догори додому.
Наступного ранку були гіркі сльози прощання у Клари, бо вона мусила покидати любу полонину, а тут їй було так гарно… Гайді втішала її:
— Не встигнеш і оком моргнути, як знову настане літо, і ти приїдеш сюди. Повір мені, все буде ще краще. Зможеш сама кожного дня підніматися з кізками на квітучу полонину. На нас чекає стільки всього веселого!
Як і домовилися, за Кларою прийшов Зеземанн. Він стояв коло дідуся: чоловіки мали про що погомоніти. Клара витерла сльози. Гайдині слова її дещо заспокоїли.
— Передайте від мене привіт Петрусеві, — сказала вона, — а ще привітайте всіх кізок, а особливі вітання Білці. Ох, якби ж я ще їй могла зробити подарунок. Вона так допомогла мені видужати!
— Ти запросто можеш це зробити, — порадила Гайді, — вишли їй трішечки солі, ти ж знаєш, як вона любить ввечері злизувати її з долоні дідуся.
Порада Кларі сподобалася.
— Ой, та я вишлю їй сто фунтів![48] — весело вигукнула вона, — нехай у неї залишиться згадка про мене.
Зеземанн махав рукою, підкликаючи їх: він хотів уже вирушати. Цього разу білого коня, який раніше віз бабусю, приготували для Клари, бо тепер вона могла вже з’їхати верхи…
Гайді стала там, де починався спуск, і махала рукою до тих пір, доки кінь із вершницею на ньому не зник за лінією горизонту.
…З Франкфурта привезли ліжко. Тепер бабця спала на ньому. Вона почувала себе набагато краще, і міцний сон, без сумніву, додавав їй нових сил. Добра бабуся з Франкфурта не забула про суворі зими в горах. Вона вислала клунок із теплими речами. В ньому було стільки теплого одягу, що бабця, закутавшись у нього, могла спокійно сидіти у своєму куточку і не труситися від холоду. Тим часом у Дьорфлі повним ходом йшла велика будова: в сільце переселився пан лікар. Він послухав доброї поради свого друга і купив старий будинок, той самий, у якому зимували Вуй та Гайді. Той будинок, який колись був найпишнішою спорудою в селі, й де цілком збереглася кімната з високою стелею, гарною кахельною піччю та красиво вирізьбленими панелями. Цю частину будинку пан лікар відбудував і зробив своїм помешканням, іншу частину теж старанно відновлено та реставровано — там мали жити зимою Гайді та дідусь. Лікар добре пізнав волелюбну натуру Вуя, який мусив мати власне житло, тому все так і облаштував. Позаду їхнього помешкання змурували теплий хлів для Білки та Бурки, тут вони могли спокійно перечікувати зиму.
48
Фунт — міра ваги в країнах з англіканською системою мір (в Англії, Бельгії та ін.), що дорівнює 453,6 г.