— Заходь, а як вечорітиме, вертайся додому.
Після цього, поклавши на ґринджоли мішок з інструментом, почав обходити хатину.
Ледве дівчинка відчинила двері та застрибнула всередину, як бабця закричала з кутка, де сиділа й намотувала нитку для прядива на колесо:
— Мала прийшла! Гайді прийшла! — і радо простягнула обидві руки їй назустріч. Гайді підбігла, підсунула низенького стільчика близенько до старої і всілася коло неї. Дівчинка одразу зацокотіла про силу-силенну речей та засипала її цілою купою запитань.
Аж зненацька знадвору почулися такі сильні удари по стінах, що бабуся від переляку мало прядку з рук не впустила і тремтячим голосом заголосила:
— Йой, Боже! Зараз, зараз усе завалиться!
Гайді взяла стару за руку й почала її заспокоювати:
— Не бійся, бабцю, то дідусь молотком гримає, лагодить усе, щоб ти більше страху не мала.
— Йой, а таки дочекалася, таки прийшла та щаслива година, є таки Бог милостивий на небі! — розчулилася бабуся. — Ґіто, ти це чуєш? Чуєш, як гупає? Ну певно, що то молоток. Доню, я тебе прошу: вийди надвір і, якщо то Вуй із полонини, скажи йому, най на хвилю зайде до хати. Я йому подякувати хочу.
Бриґітта вийшла на подвір’я: старий, гупаючи молотком, саме заганяв балку стіни на місце. Жінка підійшла ближче:
— Доброго вечора, Вую. Я і мама дякуємо щиро, що ви так для нас стараєтеся. Мама хотіла б іще сама вам вдячне слово сказати, якби ви до хати зайшли. Ніхто нам не помагає, тільки ви зголосилися. Маємо надію що…
— Досить, — різко обірвав її старий, — що ви про мене думаєте і пасталакаєте, я добре знаю. Так що йди до хати і дурно не мерзни. Де чого бракує, я тут сам полагоджу, без твоєї допомоги.
Бриґітта відразу пішла до хати, бо коли Вуй що звелів, то годі було йому перечити. Він ще довго ходив навколо будиночка і гупав то в одному місці, то в іншому. Згодом піднявся вузькими східцями під покрівлю і почав забивати у неї цвяхи до тих пір, поки вони в нього не закінчилися. Смеркало. Тож поки він зліз додолу та затягнув ґринджоли за кошару для кіз, із хати вибігла Гайді. Старий запеленав малу в ряднину і, підхопивши її на руку, потягнув ґринджоли нагору. Тягнути дівчинку в санках дідусь не міг: рядно, яке мала сама втримати не могла, неодмінно сповзло б і вона могла добряче змерзнути.
Так у них зима і проходила: сліпа бабуся не могла натішитися, що за довгі роки знайшла собі нарешті радість. Тепер її дні перестали бути нескінченно довгими й темними, схожими один на другий. Тепер у неї було щось таке, до чого вона могла прагнути: від ранку з нетерпінням очікувала дріботливих, кроків по снігові, а коли нарешті їх чула, спішила до дверей: дитині назустріч. І як мала влітала у кімнату, стара скрикувала, сповнена радості:
— Хвала Богу! Вона знову прийшла!
Вони балакали. Гайді розповідала старенькій щось веселе, зі всього потрошку. Бабуся раділа з тих розмов неймовірно, час проходив для неї непомітно. Тепер вона вже не питала, як раніше: «Бриґітто, а що, день ще не закінчився?». Тепер кожного разу, коли за Гайді зачинялися двері, вона говорила: «Як друга половина дня швидко пройшла! Правда, Ґіто?» А Бриґітта відповідала: «От справді, мені теж здається, що ми недавно обідали». А бабця завше повторювала: «Лиш би Отець наш Небесний її оберігав, та добру волю Вуєві з полонини посилав. Мала має добрий вигляд, Бриґітто?» А та щоразу відповідала: «Та вона, як те яблучко, рум’яна».
Гайді також полюбила стару. Нею опановував поганий настрій, коли вона нагадувала собі, що ніхто не здатний допомогти бабці побачити білий світ. Зовсім ніхто, навіть дідусь, який усе може.
Старенька досить часто повторювала, що вона не відчуває своєї сліпоти, коли мала коло неї, отож Гайді з’їжджала кожного погожого дня з дідусем на гринджолах. Мала заходила в хату, а старий, не зволікаючи, знову брався за молоток та інший необхідний інструмент та лагодив хатину. Його робота почала приносити результат: по ночах хижка перестала скрипіти та потріскувати. Бабця була дуже вдячна Вуєві й казала, що не забуде його доброти, бо вона вже стільки зим поспіль ніяк не могла спокійно заснути.
Оповідка п’ята
Неждані візити й стрімкі зміни
Зима минула швидко, за нею — жваве літечко, і ось вже підходила до кінця друга зима, як Гайді жила на полонині. Дівчинка відчувала себе щасливою, жила весело та безтурботно, немов пташечка в небі. Гайді раділа весні, яка мала ось-ось прийти: у гіллі ялин, звільнивши його від важкого снігу, загуде весняний фен.[7] Потім зблисне ясне сонечко, розбудить гарненькі квіточки, які заусміхаються до нього синіми та жовтими кольорами. А потім прийдуть і ті дні, які будуть для Гайді найщасливішими у її житті. Можна буде виходити на полонину. Тепер Гайді було вже вісім років. Вона навчилася у дідуся силі-силенній цікавих речей. Дівчинка чудово давала собі раду з кізками, а ті настільки до неї звикли, що бігали за ногами, як песики, а коли чули її голос, мекали від радості. Цієї зими Петрусь уже двічі передавав від учителя звістку: Вуй із полонини мусить посилати малу взимку до школи. Їй уже достатньо років, і взагалі — вона мала б почати навчання іще минулої зими.