— Ну і відповідь, — зауважила управителька, хитаючи головою, — панно Доротеє, дитина така дурненька чи, може, вона насміхається?
— Коли ваша ласка, я хотіла б сказати, шановна панно, — запобігливо мовила Дорка, після того, як дала Гайді легенького стусана в спину за таку відповідь, — дитина ще дуже мало чого бачила в світі. Вона не дурненька і не насміхається, вона й насміхатися не вміє. Дівчинка просто каже те, що думає. Даруйте, вона вперше в панському домі, гарним манерам ще не навчена. Проте, шановна панно, мушу відзначити: дитина слухняна і легко всьому вчиться. Проявіть, панно, прихильність та поблажливість. При хрещенні вона отримала ім’я Аделаїда,[9] так само сестрицю мою рідну, покійницю, Царство їй Небесне, її матір звали.
— О, зовсім інша річ — цілком пристойне ім’я, — задоволено зауважила панна Роттенмаєр. — Панно Доротеє, маю вам сказати, що мені дивно бачити цю дитину. Я ж бо вам чітко пояснила свої вимоги: подружка для ігор має бути такого ж віку, як і Клара. Тільки дитина-одноліток зможе вчитися разом з нею та підтримувати Клару в усіх її починаннях. Панночці Кларі зараз дванадцять років і кілька місяців. Скільки років цій дитині?
— З вашого дозволу, панно, — знову затріпотіла Дорка перед Роттенмаєр, — достеменно мені, мушу вам зізнатися, не відомо, скільки їй років насправді. Мабуть, вона молодша, ніж Клара, але, як на мене, не набагато. Малій десь уже більше десяти років.
— Мені вісім. Дідусь сказав, — аніскілечки не знітилася Гайді, і знову отримала легкого стусана. Щоправда, не зрозуміла за що.
— Як, усього вісім років?! — обурено вигукнула домоправителька, — на цілих чотири роки молодша! Отакої! А чого ти вже навчилася, якими підручниками користувалася на заняттях?
— Ніякими.
— Як це? А як же ти читати навчилася без підручників?
— Читати я не навчилася, зрештою, Петрусь також цього не вміє, — відповіла Гайді.
— Господи милосердний! Ти не вмієш читати? Ти неписьменна! — вжахнулася панна Роттенмаєр. — Як таке може бути: не вміти читати? Але якісь науки ти засвоїла?
— Ніяких, — повідала Гайді щиру правду.
— Панно Доротеє, — ледве вичавила з себе управителька, після кількох хвилин, необхідних для того, щоб оговтатися. — Ми з вами, шановна, так не домовлялися. Як ви посміли привести таке створіння в цей дім?
Проте Дорці вже набридло вигинатися дугою перед такою самою служницею, навіть якщо та й домоправителька. Вона всміхнулася і дуже люб’язно промовила:
— Якщо панна дозволять, я вважаю, що ця дитина — саме те, що вам потрібно. Ви назвали свої вимоги: дівчинка має бути оригінальною, не такою, як усі решта, от таку я вам і привезла. У нашому селі є і старші, як ви хочете, проте вони не такі неповторні. Я подумала, що саме ця мала підходить під ваш опис. Одначе зараз я змушена покинути ваше товариство, бо мої пани мене вже зачекалися. З вашого дозволу, я незабаром прийду знову, щоб подивитися як справи в малої.
Дорка зробила реверанс, позадкувавши вийшла через двері й мало не підстрибцем рушила сходами вниз. Панна Роттенмаєр на якусь мить заціпеніла, а потім кинулася наздоганяти Дорку. Домоправителька зрозуміла, що та твердо вирішила залишити Гайді тут, а такий поворот подій був для панни занадто стрімким, їй спало на думку, що треба обговорити з тіткою безліч питань стосовно перебування дитини в домі Зеземаннів. Увесь цей час Гайді залишалась коло дверей. Клара, сидячи в своєму інвалідному кріслі, теж у розмову не втручалася і лише спостерігала. Коли вони залишилися в кімнаті удвох, Клара кивнула:
— Йди сюди!
Гайді підійшла до інвалідного візка.
— Як тобі хочеться, щоб я тебе кликала: Гайді чи Аделаїда? — запитала Клара.
— Я називаюся Гайді і ніяк не інакше! — категорично відповіла мала.
— Ну, то я так і буду до тебе звертатися, — сказала Клара. — Мені подобається твоє ім’я, воно тобі личить. Хоча, мушу визнати, я ще ніколи такого не чула. Проте ніколи й дітей не бачила, які бути б такі, як ти. У тебе завжди короткі кучері?
— Я думаю, що так, — замислилася Гайді.
— А ти хотіла приїхати у Франкфурт? — запитала знову Клара.
— Та нє, але завтра я вернуся додому з білими м’якенькими булочками для бабусі, — пояснила Гайді мету свого приїзду до міста.
— Але ти й смішна! — розсердилася Клара. — Тебе поспіхом привозять у Франкфурт, щоб ми разом вчилися, знаєш, от буде весело! Ти ж навіть читати не вмієш! Тепер на уроці завжди буде щось новеньке. А то кожного дня так нудно на цих уроках! Ніяк ранок не закінчиться! Я про те, що кожного ранку о десятій годині приходить пан Кандитат. Тоді розпочинаються уроки і тривають аж до другої. Як вони довго тягнуться! Деколи пан Кандидат бере книгу й тримає її дуже близько до очей, ніби несподівано робиться короткозорим, але в той час він просто широко позіхає. А панна Роттенмаєр, коли мені щось читає, час від часу виймає свою велику хусточку і тримає перед собою, так, що зовсім обличчя не видно. Це, очевидно, мало б означати, що вона глибоко схвильована прочитаним, але насправді, — і я це дуже добре знаю, — вона позіхає за хусточкою так широко, як тільки може. В цей момент мені теж дуже хочеться позіхнути, але мушу позіхи тамувати і тихцем їх ковтати. Бо лиш позіхну — панна Роттенмаєр одразу дістає риб’ячий жир і зі словами, що я слабшаю, змушує його пити. Яка ж це гидота! Краще я вже буду позіхи ковтати! А тепер нудно більше не буде, тепер буде весело, бо я слухатиму, як ти вчишся читати.
9
Аделаїда — ім’я Гайді (Heidi) — це скорочення від Аделаїда (Adelheid). На український манер дівчинку звали б Деля, Аделя. —