Бабуся спочатку була також настільки ошелешена несподіваною з’явою дівчинки, що нічого не могла сказати. Потім почала гладити її по кучерявому волоссю і промовляла раз за разом:
— Так, так — то її волоссячко, так — то її голосочок. Дякую тобі, милий Боже, шо дав можливість дочекатися, зак вона вернеться[11]… — і зі сліпих очей викотилися, капнувши на Гайдину руку, сльози радості. — Це ж правда ти, Гайді, ти справді повернулася?
— Так, бабусю, я повернулася додому, — запевнила вона. — Ти тільки не плач, я тепер приходитиму до тебе кожного Божого дня. Я ніколи тебе вже не покину, і тобі пару днів не треба буде гризти твердий хліб, от бачиш, бабусю, бачиш? — Гайді почала виймати з кошика одну пампушку за іншою, аж поки на колінах у старенької не виросла купка з дванадцяти булочок.
— Йой, дитино, йой! Божа ласка з тобою! — вигукнула бабуся, коли відчула, що пампушки ніяк не закінчуються і їх стає дедалі більше. — Але найбільша радість для мене ти сама, дитино, — і старенька знову почала гладити дівчинку по голові, по її розпашілих від бігу щічках та повторювала раз за разом: — Скажи ще щось, маленька, скажи, шоб я тебе чути могла!..
Гайді розповіла, як тривожилася, поспішаючи до неї: чи ж дочекалася старенька її з пампушками, чи померла, так їх і не скуштувавши… а вона, Гайді, не зможе більше прийти до неї…
В хатину зайшла Петрусева мама і від здивування завмерла на місці, а потім вигукнула:
— Та це ж Гайді, очам своїм не вірю, як таке може бути!
Дівчинка звелася на ноги і подала їй руку для привітання. Бриґітта тим часом ніяк не могла надивуватися з її «міського» вигляду. Вона ходила навколо дитини, розглядала її та повторювала:
— Бабцю, ти би лишень тільки виділа, яка гарненька суконка, в яку мала зодягнена! Та її тепер не впізнати! А капелюшок із пером на столі, він також твій? Одягни його, хочу подивитися, як тобі в ньому.
— Ні, мені він більше не потрібен, — навідріз відмовилася Гайді. — Як хочеш, можеш його собі забрати. В мене є свій.
Дівчинка розгорнула червоний пакуночок і вийняла свого старого солом’яного капелюшка, в якого після подорожі зморщок стало ще більше. Проте Гайді не зважала на такі дрібнички. Вона добре пам’ятала, як дідусь кричав Дорці вслід, що в капелюшку з пір’ям він нікого більше бачити не хоче. Це була, власне, причина, чому дівчинка старанно зберігала свій старий капелюшок: вона постійно думала про повернення додому, до дідуся. Бриґітта зауважила, що не потрібно бути такою наївною, капелюшок — просто диво, вона не може його взяти. Якщо мала не хоче такого носити, то його можна продати доньці вчителя та заробити пристойну суму. Проте Гайді свого рішення не змінила: вона непомітно поклала капелюшок у куток, позаду бабусі, так, що тепер його взагалі не було видно. Після цього скинула своє гарне платтячко й залишилася в нічній сорочечці, з відкритими по плечі руками, пов’язала на шию червону хустку і, взявши бабусю за руку, сказала:
— Тепер я мушу до дідуся, але завтра зранку я знову прийду, на добраніч, бабуню.
— Приходь, дитино, завтра приходь! — попросила бабуся, вона обхопила руками її долоньку і ніяк не хотіла пускати.
— А чого ти скинула своє гарненьке платтячко? — не втримавшись, спитала Бриґітта.
— Бо я хочу так до дідуся піти. Якщо прийду, одягнена у все нове, то він мене, як і ти, може не впізнати.
Бриґітта провела малу за поріг, а надворі тихенько попередила:
— Спідничку могла б і не скидати, він би тебе й так упізнав. І будь пильна: Петрусь каже, що Вуй зробився злий і взагалі не озивається.
Гайді побажала їй доброї ночі й почала підніматися з кошиком у руках до хатини дідуся. Полонина переливалася різними барвами та буйно зеленіла під щедрими променями вечірнього сонця, заіскрилися також снігові плеса на Шезаплані. Через кожних пару кроків Гайді спинялася і, оглянувшись, (коли підніматися полониною гори — за спиною) милувалася цією красою. Та ось багряне сяйво, торкнулось її ніг, і трава під ногами запалахкотіла. Гайді знову оглянулася. Такого вона навіть уявити не могла і в найкращому сні не бачила: шпилі Фалкніс, витягнувшись до неба, палали, віддалені снігові поля жаріли, небо над горами полум’яніло, а по ньому пливли шарлахові хмарки. Трава на полонині стала золотистого кольору, голі та похмуро-сірі скелі засяяли, а глибоко внизу, в імлі та чистому золоті пливла далека долина. Гайді стояла посеред цієї пишноти й від щирої радості та блаженства по її щоках котилися сльози. Мала склала долоньки й палко звернулася до любого Бога, що він у своїй благодаті привів її додому, а тут усе стало ще красивішим, ніж вона раніше бачила та уявляла. Дівчинка голосно подякувала Богові, що тепер це усе знову належить їй. Гайді сповнило таке щастя серед величі вечірніх гір, що їй бракувало слів вознести хвалу Господові. Дівчинка змогла піти далі, лише коли згасло сяйво вечірнього сонця та почало сутеніти. Вона не могла стриматися й побігла вгору. І незабаром стало видно шпичаки ялин над дахом хижки, потім — дах, а ось уже й хатину, коло якої на лаві сидів дідусь та пахкав своєю люлькою, а над хижою коливалися верхівки старих ялин, і гудів у них вечірній вітер. Гайді погнала щодуху, і перш ніж Вуй встиг розгледіти її, дівчинка вже була поруч, вкинула на землю кошика й обійняла його. Від хвилювання довгоочікуваної зустрічі вона й слова не могла вимовити, лише скрикувала: