Тим часом лікар та дівчинка, прогулюючись полониною, милувалися краєвидами й мило бесідували. Та ось Кляссен зауважив, що пора йому повертатися в село, та й Гайді, мабуть, хоче ще побути зі своїми кізками. Проте їй така думка ніколи б не спала, бо тоді доброму панові лікарю доведеться йти полониною вниз самому-самісінькому аж до готелю. Мала виявила бажання пройтися з ним до хатини дідуся та навіть провести його трохи далі. Всю дорогу Гайді пройшла, тримаючи друга за руку та оповідаючи про місця, де кізки найбільш полюбляють пастися, а також, де найгустіше ростуть улюблені нею золотавий горицвіт, золототисячник та багато інших квітів. Мала знала, як називається кожна квіточка, що росте на полонині. Цьому її навчив дідусь. Літом він розповів їй про народні назви усіх цих квіток. Принаймні тих, які знав. Та ось лікар сказав, що їй вже пора повертатися. Вони попрощалися, і Кляссен закрокував стежиною, час від часу оглядаючись. Гайді стояла на схилі гори, дивилася вслід та махала рукою на прощання. Так завжди робила його донечка, коли він ішов з дому.
Цей осінній місяць видався напрочуд ясним та теплим. Кожного ранку лікар піднімався на полонину та мандрував околицями. Досить часто компанію складав йому Вуй. Вони спиналися на скелясті гори, де кивають верхівками поодинокі, обтріпані всіма вітрами старезні ялини та кружляють, скрикуючи мало не над головою, орли, бо це їх царина й домівка. Лікар отримував справжнє задоволення від бесід під час прогулянок. Його завжди дивувало, як Вуй багато знає про цілющі трави, що ростуть на полонині, при яких хворобах і як їх застосовувати; скільки гарних місць йому тут відомо: затишні ялини, під якими приємно пахне живицею,[20] густі смереки, під якими прохолодний затінок та аромат хвої, м’який, густо сплетений мох, який заполонив простір між покрученим корінням, а також дрібні квіточки, які щедро вкривають ситний альпійський грунт.
Старий також багато знав про життя та звички усіх великих і малих тварин, які живуть у горах, розповідав різні веселі історії про мешканців тріщин, заглибин, печер, а також верхівок ялин.
Час злітав для Кляссена майже миттєво та непомітно. Прощаючись вечорами з Вуєм, він часто повторював: «Добрий друже, кожного разу йду від вас із новими знаннями».
Частенько в найгарніші, найтепліші та найсонячніші дні лікар сходив разом із Гайді на високогірне пасовисько. Вони сідалися на тому ж скелястому виступі з гарним краєвидом, який уподобали собі з першого разу. Гайді знову декламувала вірші з бабусиної книги та розповідала всілякі історії, яких знала багато. Петрусь тепер часто сидів за їхніми спиною, вів себе сумирно й кулаками більше не грозив.
Ось так гарно й тепло підійшов до свого кінця перший місяць осені: вересень. Одного ранку лікар не виглядав таким веселим, як раніше. Він пояснив причину свого поганого настрою: сьогодні його останній день, завтра мусить повертатися до Франкфурта, а місцину цю полюбив так, неначе вона завжди була його домівкою. Отож йому тяжко тепер прощатися з тим, що таке миле серцю. Вуя з Полонини звістка про його від’їзд також дуже засмутила.
Він звик до цього добродія, з яким так приємно було посидіти та побалакати про всяке-різне. Гайді також стало сумно. Вона звикла проводити багато днів поспіль у компанії свого доброго друга. Тож ніяк не могла змиритися з думкою, що все закінчиться, і зі здивуванням та питально дивилася на лікаря. Проте нічого не можна було змінити: Кляссен мусив їх покинути. Він попрощався з дідусем і спитав Гайді, чи не хоче вона трохи провести його. Дівчинка йшла, тримаючи його за руку, і ніяк не могла звикнутися з думкою, що він їде назовсім.
Та ось лікар спинився і сказав, що дальше проводжати його немає потреби. Вони досить далеко зійшли додолу, і мала має повертатися. Він погладив кучеряву голівоньку дівчинки і промовив:
— Ну що ж, Гайді, мушу їхати звідси. Якби я тільки міг взяти тебе з собою до Франкфурта!
У малої нараз перед очима постали тіснява будинків по обидві сторони горбатих брукованих вулиць, панна Роттенмаєр, єхидна Тінетта і вона боязко запропонувала:
— Я би ліпше хотіла, щоб ви до нас приїхали.
— Твоя правда. Так буде набагато краще. Ну що ж, прощавай, Гайді, — лікар простягнув малій руку. Мала потиснула долоню доброго друга і глянула на нього: у того на очах виступили сльози. Він різко відвернувся і поспіхом закрокував стежиною. Гайді залишилася стояти. Образ привітного лікаря зі сльозами прощання ніяк не покидав її. В малої серце стиснулося від жалю. Нараз почуття переповнили її вщент, дівчинка голосно розплакалася і стрімголов кинулася навздогін Кляссену. Вона схлипувала й гукала: