— Налуплю[24] одну з другою, — зі знанням справи відповів пастух.
— А якби якийсь хлопчина поводив себе як ті нерозумні кози, і його трохи натовкли по одному місці, шо бись на то сказав, га?
— А так йому і треба, — відповів Петрусь.
— Ну, козячий генерале, сам визначив, шо тобі належиться. Ото як ще раз проїдеш повз школу, замість того, щоб там сидіти і мудрому вчитися, приходиш до мене і маєш те сповна. Зрозумів?
Тільки тепер Петрусь второпав, куди вітер віє, і що саме його мають на увазі, порівнюючи з неслухняною козою. Це глибоко вразило хлопця, крім того він почав з острахом та крадькома розглядати кутки кімнати, чи не стоїть де знаряддя для послуху, яке сам використовував для кіз, щоб навчити їх уму-розуму.
Проте Вуй, очевидно, не збирався використовувати найрадикальніші методи навчання, а лише дружелюбно сказав:
— Та ней там.[25] Ходи до нас, пообідаємо разом. Після того підете з Гайді до тебе додому. Вечером[26] проведеш її назад, а я тобі щось на вечерю зготую.
Петрусь вельми втішився несподіваному повороту до більш приємних речей, і аж засяяв від задоволення. Отож, не зволікаючи, всівся поруч із Гайді. Але та вже наїлася, бо як почула, що відвідає бабусю, то від радості й дивитися на їжу не хотіла, і посидіти за компанію за столом не мала ніякого бажання. Вона підсунула свою тарілку з великою картоплиною та печеним козячим сиром Петрусеві, який і так отримав від дідуся повну тарілку їжі. Ця обставина аніскілечки не завадила йому: апетиту вистачало і на дві порції. Гайді тим часом побігла до шафи за пальтечком, яке отримала в подарунок від Клари. Тепер у теплому пальті була добре захищена від холоду і готова підніматися на полонину. Дівчинка стала біля Петруся, і коли той «звільнив» тарілку від останньої картоплини, категорично заявила: «Ідемо!» — і першою вийшла на вулицю. Вона мала багато чого розповісти йому: в новому хліві Білка і Бурка геть нічого не хотіли їсти, стояли, сумно понурившись, і за цілий день навіть ні разу не мекнули. А коли вона спитала дідуся, чому вони такі зажурені, той відповів, що кізки зараз почувають себе так само, як їй було у Франкфурті, бо за все життя ні разу не сходили з полонини.
— Петрусю, ти маєш колись відчути, як це воно: бути не вдома, — додала під кінець розповіді Гайді.
Діти майже дійшли до Петрусевої хатини, а він і слова не промовив. Здавалося, усі його думки звернуті до чогось дуже важливого, тому він не такий уважний слухач, як зазвичай. Перед порогом Петрусь несподівано став як укопаний і з певною впертістю в голосі сказав:
— Я ліпше до школи буду ходити, ніж за кожним разом від Вуя прутом діставати.
Гайді була тої самої думки і ревно підтримала його наміри. В хатині за пряжею сиділа лише Петрусева мама. Вона пояснила, що бабця не встає з постелі, бо їй холодно, та ще й почуває себе не дуже добре. Для Гайді це було незвичним, зазвичай та завжди сиділа у своєму куточку. Отож мала побігла в кімнатку до старенької. Та лежала в своєму вузькому ліжку, замотана в подаровану сіру вовняну хустку та вкрита тонкою ковдрою.
— Слава тобі, Боже, і хвала! — промовила старенька, як тільки дівчинка застрибнула в кімнатку. Всю осінь вона мала страх у серці, що Гайді від неї забере той незнайомий пан, що приїхав з Франкфурта. Всю осінь він, як розповідав Петрусь, ніц но[27]1 ходив з малою на високогірне пасовисько та постійно про щось із нею балакав. А коли її певний час не було, старенька майже повірила, що він таки приїхав для того, щоб забрати дитину. Навіть коли незнайомець поїхав сам, старенька проживала кожен день з острахом, бо дівчинку міг забрати до міста який-небудь панський посланець. Гайді підбігла до ліжка:
— Бабусю, ти так сильно заслабла? — спитала вона.
— Та нє, дитинцю, нє, — заспокоїла старенька, погладжуючи її руку, — то я тільки від тої зимниці під ковдрою ховаюся.
— То ти відразу станеш здорова, як тільки настане тепло? — наполегливо допитувала дівчинка.
— Так, певне, шо так, як дозволить Бозя, ше до великого тепла знов сяду за прядку. Я так си думаю, може, вже й нині, встану з ліжка. Хочу трішки походити, а завтра все буде по-старому, — запевняла бабуся, яка відчула, що дівчинка налякалася.
Їй таки вдалося заспокоїти дитину, яка раніше ніколи хворою бабусю не бачила. Дівчинка з деяким зачудуванням глянула на стареньку: