— У Франкфурті закутувалися в шалик[28] перед тим, як вийти погуляти, а ти вирішила вкутатися, як іти спати?
— Я, дитинцю, замоталася, бо змерзла, так мені в ньому тепло. Знаєш, моя ковдра вже для мене затонка.
— Бабуню, — запримітила ще щось Гайді,— та в тебе голова донизу, замість того, щоб, як лежиш, була вище ніг. Так не має бути.
— Я знаю, дитинцю, я відчуваю, шо голова нижче, — бабуся почала вовтузитися на пласкій, як дошка, подушці, намагаючись вмоститися краще, — знаєш, моя подушка ніколи пишною не була, а тут я ще стільки літ[29] на ній пролежала, то вона зробилася зовсім плеската.
— От чого я не спитала в Клари, коли їхала з Франкфурта, чи не можу своє ліжечко забрати, — пожаліла Гайді, — там у мене були аж три грубезних подушки, одна на одну поскладані, я ніяк через них заснути не могла. Постійно голова з’їжджала, а я мусила її знову наверх вмощувати, бо там так заведено спати. Як в тебе голова високо, ти, бабуню, можеш добре спати?
— Та певне, так навіть тепліше та й дихати легше, — відповіла бабуся і з натугою підняла голову над подушкою, демонструючи наскільки це краще, — але давай не будемо більше про подушки. Маю за шо Богові дякувати і без цього, бо маю багато такого, чого в інших старих та немічних нема. Маю пампушки, теплу хустину, а ше й ти нарешті до мене прийшла. Маєш охоту трошки мені почитати?
Гайді метнулася за старим пісенником. Вона вибирала кращу з кращих пісень. Уже знала всі напам’ять, бо вони тішили не тільки бабусю, але й дівчинку.
Бабуся лежала, склавши руки. Ще недавно вона нарікала та була стурбованою, а тепер на обличчі вигравала умиротворена посмішка, наче щойно її ощасливили.
Гайді перервала читання.
— Бабцю, ти вже здорова? — спитала вона.
— Мені добре, дитино, спокійно. Продовжуй, якщо, звичайно, хочеш.
Дівчинка дочитала пісню до кінця:
Бабуся повторила останні строфи пісні. Раз, потім іще раз із виразом радісного очікування. Гайді теж стало радісно на душі. Вона пригадала сонячний день, коли повернулася в гори. Сповнена втішних спогадів, аж вигукнула:
— Бабцю, я знаю як то воно: повернутися додому!
Старенька промовчала, але вираз умиротворення, який підбадьорив малу, залишався на її обличчі.
Пройшло кілька хвилин, і Гайді сказала:
— Вже стемніло, бабцю, мушу вертатися додому, я така рада, що тепер тобі набагато ліпше.
Старенька взяла її руку, трохи потримала в долонях, а потім промовила:
— Ти знаєш, я також тішуся, навіть, якщо й мушу полежати. Мені ж так добре в теплому ліжку. Того ніхто не знає, як то воно лежати цілими днями самій-самісінькій, ніхто до тебе не обізветься, а ти ніц не видиш: ні сонця, ні білого дня. Тоді обсідають тебе важкі думи, деколи вже не віриш, що переживеш наступний такий самий день, негоден дальше жити… А як почуєш добре слово, як оте, шо ти мені прочитала, так одразу на серці світлішає, легше стає, і радість надходить благодатна.
Бабця відпустила долоньку малої, дівчинка побажала їй доброї ночі й вибігла в іншу кімнату, підганяючи Петруся, щоб той скоріше збирався. Короткий зимовий вечір замінила морозна ніч, яка виявилася погожою, зоряною та з великим круглим місяцем на небозводі. Білий сніг відбивав місячне проміння, і було так світло, ніби знову настав день. Петрусь підготував санки, всівся на них, Гайді примостилася позаду і вони помчали вниз, та так швидко, ніби дві пташки шугонули, склавши крильця.
Коли дівчинка зручно вмостилася на м’якенькому ложі з сіна за піччю, вона думала, як бабці незручно лежати на тонкій подушці, які похмурі думки тоді на неї напосідають, та про світло в серці, яке приходить із добрими словами. Якби вона щодня чула таке слово, то почувала б себе завжди добре. Але дівчинка знала, що зможе відвідати стареньку аж через тиждень, а то й через два. Їй стало так сумно, вона почала розмірковувати, як влаштувати, щоби бабця кожен день чула добре слово. Нараз їй прийшла така хороша думка, як цю проблему вирішити, що вона ніяк не могла заснути, ніяк не могла дочекатися ранку, коли можна буде здійснити задумане. Дівчинка сіла, бо пригадала, що за всіма цими роздумами не помолилася, а вона не хотіла забувати Бога.