— Що на тебе найшло? — спитала вона здивовано.
— Мені ніц не є.[31] Я вчитися хочу, — затинаючись пробелькотів Петрусь.
Гайді спочатку хотіла було не послухатися, бо самій стало цікаво, де живе кривий коваль, і вона неодмінно хотіла спитати про це у дідуся. Але Петрусь так відчайдушно кликав її, що вона змирилася й повернулася назад. Хлопцеві довелося добряче впріти: він не тільки раз за разом мусив повторювати те «Я», щоб ця літера запам’яталася йому на віки вічні, Гайді ще й змушувала його читати по складах. Того вечора він просунувся набагато вперед у науці читання. Отак і проходив день за днем.
Настала відлига, сніг зм’як, а після цього почалися завірюхи та щоденні снігопади, отож Гайді не могла відвідати бабцю аж три тижні поспіль. Тому, щоб Петрусь якнайшвидше зміг замінити її у читанні пісенника, подвоїла зусилля, намагаючись пришвидшити опанування хлопцем читання. Отож одного дня він прийшов від Гайді й заявив із порога:
— Я вже вмію!
— Що ти вмієш, Петрику? — спитала мама.
— Читати вмію.
— Оце так новина! Мамо! Ви чули? — вигукнула Бриґітта.
Бабця чула розмову і теж дуже здивувалася.
— Я мушу зараз прочитати бабці пісню з книжки, — продовжував Петрусь, — Гайді веліла.
Мама хутко дістала з полиці книжку, а бабця дуже зраділа, бо давненько не чула слів, які підтримували її. Петрусь усівся за стіл і почав читати. Його мама сіла поруч, слухаючи. Після кожного вірша вона захоплено повторювала: «І хто би міг подумати!»
Бабця також уважно слухала вірш за віршем, але не казала нічого. Наступного дня в класі, де навчався Петрусь, якраз мав бути урок читання вголос. І ось, коли черга дійшла до хлопця, вчитель сказав:
— Петра ми, як завжди, пропустимо, а може, ти знову захочеш, я не можу назвати це читанням, ну так, спробувати хоча б декілька літер у рядку назвати?
Петрусь вправно прочитав, навіть не затнувшись, три рядки поспіль.
Вчитель аж підручника випустив із рук, здивовано розглядаючи хлопця, ніби бачив його вперше. Нарешті опанував себе і промовив:
— Петре, це просто диво! Як таке могло статися? Скільки б я терпляче не намагався навчити тебе читанню, ти не був здатним навіть розрізняти окремі літери, а коли я з великою неохотою, зневірившись у своїх намаганнях, припинив роботу з тобою, ти приходиш на урок і не тільки читаєш, але й робиш це виразно. Як таке можливе, Петре, га?
— То Гайді, — як завжди коротко відповів той.
Безмежно здивований вчитель глянув на дівчинку, яка спокійнісінько сиділа за своєю партою і не вбачала ніяких чудес. Він продовжував дивуватися:
— Я помітив зміни у твоїй поведінці, Петре. Маю на увазі відвідування занять. Ти ж раніше тижнями не ходив до школи. Останнім часом приходиш сюди щодня. Як могла відбутися така зміна на краще?
— То Вуй, — відповів Петрусь.
Тепер учитель від здивування аж замовк і тільки переводив погляд із Петруся на Гайді й навпаки. Потім, у черговий раз опанувавши себе, очевидно, щоб бути цілком певним, наказав хлопцеві знову почитати з підручника, але вже в іншому місці. Той знову заповзято подолав аж три рядки, довівши, що дійсно вміє читати.
Як тільки уроки закінчилися, вчитель поспішив до панотця, щоб розповісти про те, що сталося, й повідомити про гарний вплив Гайді та Вуя з полонини на інших, що, без сумніву, надзвичайно корисне для всієї громади.
Тепер Петрусь кожного вечора зачитував уголос із пісенника. Але наказу Гайді вистачило лише на одну пісню. Правда, слід сказати, що бабця більше й не просила читати.
А от Петрусева мама не переставала дивуватися, як він багато навчився за такий короткий час. Бували вечори, коли після сеансу читання пісні читець уже спав у своєму ліжку, а Бриґітта вкотре говорила матері:
— Ніяк не можу натішитися, що наш Петрусь навчивсі[32] так файно читати. Тепер вже й не знаю, може, буде мав у житті більше, аніж ми…
Якось бабця відповіла їй:
— То дуже файно, шо він чогось таки навчивсі, але я дуже втішусі,[33] коли пан Біг[34] спровадить весну на землю, і тоді до нас зможе прийти Гайді. Знаєш, доню, вона таки якось інакше читає. Як Петрусь читає з пісенника, направду, чогось тим пісням бракує. Мушу додумувати, а буває, що і не зберуся з думками, і не лежить мені та пісня вже так на серці, як із Гайдиних вуст.
А справа в тому, що Петрусь, коли брався за читання, відразу ж його «редагував»: слова, що були йому задовгі, заскладні або не подобалися, просто пропускав, бо думав, що для бабусі не має значення, якщо з великого вірша дещо викинути. Тому траплялося так, що у ньому були відсутні всі ключові слова.