Вуй зиркнув на бабусю.
— Я так собі думаю, і нехай би шановна пані мені таки повірила на слово, може, не треба противитися дитині? Я про те, що нехай вона пожиє троха[35] у нас, в горах, набереться сил. Ви набрали достатньо теплих хустин і покривал. Із них ми зробимо окреме ліжко для Клари, гарне і м’яке. А хто за нею пригляне, то пані нехай не переживає, я те робитиму.
Клара із Гайді аж запищали від втіхи, обличчя бабусі теж свідчило, що вона рада з такого вирішення проблеми.
— Мій дорогий Вую, яка ви, все-таки, хороша людина! — промовила вона захоплено, — ви питаєте про мою думку? Та хто б сумнівався, що в горах дитина набереться нових сил! А як просто говорите про догляд за хворою дитиною! Ви легко й радо берете на себе проблеми, обтяжливі для іншого, ніби це для вас ніщо! Як я вам вдячна! — промовила бабуся, потиснувши йому руку.
Вуй, усміхаючись, відповів дружнім потиском.
Дідусь відразу взявся до справи. Клару виніс на вулицю й залишив у візку перед хатиною. Гайді «хвостиком» ходила за ним. Він вхопив ковдри й усміхнувшись, мовив:
— А добре, що бабуся набрала лахів, як на зиму. Ми їх тепер використаємо.
— Мій дорогий Вую, — відреагувала бабуся, що саме зайшла, — обережність — одна із чеснот, яка оберігає від неприємностей. Маємо щастя, що не застали нас у ваших горах ані шторм, ні буревій чи гроза, за це ми вдячні Богу, а тепер ще й усі речі згодяться. Я так і думала.
Вони піднялися на горище й почали розстеляти на сіні хустину за хустиною, готуючи постіль для Клари. Хусток виявилося таки забагато, тому ліжечко виглядало, як маленька фортеця.
— Ану, спробуємо, чи не коле де? — бабуся провела рукою по всій площині, проте м’які покривала були надійними, жодне стебельце їх не прокололо. Впевнившись у цьому, бабуся злізла драбинкою і вийшла до дітей на подвір’я. Клара й Гайді сиділи поруч і радісно вирішували, чим би їм зайнятися упродовж завтрашнього та наступних днів. Проте не знали, як довго Клара тут пробуде? Дівчатка відразу ж запитали про те. Бабуся відповіла, що це вирішує дідусь. Він саме вийшов на подвір’я, і до нього звернулися з цим важливим питанням. Вуй відповів, що чотирьох тижнів достатньо, аби визначитися, наскільки корисне для дитини альпійське повітря. Дівчатка знову виявили бурхливу радість, бо навіть і не сподівалися провести разом так багато часу.
Тим часом на полонину піднявся караван із носіями, конем та його власником. Носіїв із ношами відразу відправили додому.
Коли бабуся збиралася всістися на коня, Клара радісно вигукнула:
— Бабусю, ми прощатися не будемо, ти ж ненадовго поїдеш! Час від часу будеш нас провідувати, щоб побачити, як ми тут. Оце буде весело, правда, Гайді?
У Гайді видався такий багатий на радісні події день, що виявити втіху вона змогла лише високим підскоком.
Бабуся всілася на міцному в’ючакові, Вуй узяв коня за вуздечку і, міцно тримаючи, повів стежиною вниз. Як вона не переконувала його, щоб не йшов далеко, той залишався непохитним у бажанні провести її аж до села. Він добре знав цю крутезну дорогу, тому спуск на коні міг бути небезпечним для вершника.
Залишатися в чужому селі бабуся не мала бажання. Вона вирішила повернутися до Рагаца і вже звідтам час від часу підніматися на полонину.
Поки Вуй повернувся додому, з гірського пасовиська збіг Петрусь із отарою. Як тільки кози побачили Гайді, замекали й кинулися до дівчинки. За якусь мить і Клара в інвалідному візку разом з нею опинилася в самісінькій гущі отари. Кози штовхалися, відпихали одна одну, щоб дістатися до Гайді, а вона називала кожну й розповідала про неї подружці.
Отак за короткий час здійснилося давнє Кларине бажання: познайомитися з маленькою Сніжкою, веселим Щигликом, чепурненькими кізками Вуя, з усіма-всіма, навіть із Великим Турком. Проте Петрусь не приєднався до них. Стояв осторонь і лише дивно та погрозливо зиркав на Клару, яка раділа від знайомства з козами.
Коли діти привітно побажали йому доброї ночі, хлопчина не обмовився й словом. Він лишень загрозливо підняв прута, ніби хотів когось розрубати ним навпіл. Після того побіг стежиною по схилу, а кози — за ним услід.
Отак пройшов день, сповнений приємними враженнями та несподіванками, але настав вечір, і всьому хорошому, що Клара побачила сьогодні на полонині, прийшов кінець.
Коли вона вже лежала у м’якій постелі на горищі, а Гайді саме вляглася у свою, Клара через кругле віконечко задивилася на зоряне небо. Дівчинка не змогла втриматися, щоб не дати волю почуттям, які переповнили її: