— Ну, шо забагато, то не дуже здорово, правда? Не будем так квапитися. Та й вже пора додому вертатисі,[37] — взяв малу на руки й поніс униз, розуміючи, що вона після такого напруженого дня потребує хорошого відпочинку.
Коли Петрусь пригнав пізно ввечері отару в Дьорфлі, уздрів натовп: люди відштовхували одне другого, щоб побачити, що таке лежить на землі. Петрусеві й собі закортіло глянути, що там, він, звиваючись, впевнено прослизнув до центру стовковиська. І ось що там побачив: на траві лежали уламки бідолашного інвалідного крісла, із сидіння звисало шмаття червоної оббивки, а блискучі заклепки демонстрували, яким пишним виглядало воно раніше.
— Я видів, як вони його на полонину несли, — говорив пекар, який стояв поруч із Петрусем, — але й дороге воно! Десь мало би з 500 франків коштувати! З ким хочете можу засперечатися! І як воно тут опинилося?
— Його вітром з гори здуло, Вуй так сказав, — зауважила Варварка, що ніяк не могла намилуватися червоним кольором оббивки.
— А добре, що вітер, — обізвався знову пекар, — а якби хто з наших його трунув.[38] Як той пан з Франкфурта дізнається, що з такою дорогою річчю сталося, він обов’язково замельдує в поліцію.[39] Вони на то і є, щоб дізнаватися, як усе було. Я тішусі,[40] що вже два роки не ходив на полонину, бо підозрювати будуть кожного, хто в той час там був.
Люди ще багато чого казали, але Петрусь наслухався вже достатньо. Тихесенько прослизнув помежи селян геть від натовпу і побіг додому щодуху, ніби за ним хтось гнався. Слова пекаря викликали в хлопчака страшний переляк. Будь-коли з Франкфурта міг приїхати якийсь жандарм, щоб розслідувати, хто розтрощив інвалідного возика. А як за справу береться професіонал, то незабаром стане ясно, що у всьому винен Петрусь-козопас. Його тоді заарештують і замкнуть в франкфуртській буцегарні. Картина арешту, немов жива, постала перед очима Петруся, і в нього аж волосся стало дибом.
Додому пастушок прибіг переляканий до смерті, не відповідав на запитання і навіть не повечеряв свіжозвареною картоплею.
Швиденько шаснув під ковдру, і накрившись з головою, лише важко зітхав.
— Петрусь знов квасцю[41] наївся, він йому в животі став, от бідна дитина й дихає тяжко, — припустила Бриґітта.
Бабусі стало шкода внука.
— Завтра дай йому трохи більше хліба на пасовисько. Візьмеш мою скибку!
Ввечері, коли дівчатка полягали в ліжечка і спостерігали за місячним небом, Гайді сказала:
— Ти мала б сьогодні весь день думати про те, як то добре, що любий Господь не піддається нашим палким умовлянням-молитвам, бо він усе запланував набагато краще.
— А чому ти зараз кажеш про це, Гайді? — запитала Клара.
— Знаєш, у Франкфурті я так молилася, щоб відразу повернутися на полонину, а як цього не відбувалося, думала, що Господь мене не чує. Але, якби тоді поїхала так швидко, як хотіла, ти б не приїхала в гори. А не приїхала б, то не стала б тут здоровою!
Клара задумалася.
— Але тоді, — зауважила вона, — нам і молитися та просити в Бога нічого не треба, бо любий Господь все й так знає.
— Ага, думаєш все так просто? — поспішно проказала Гайді, — до Господа треба кожного дня молитися, бо Він має чути, що ми не забуваємо про Нього й про добро, яке для нас робить. Бо як забудемо про Бога, то він забуде про нас, так казала бабуся. Тому, коли ми про щось у Бога просимо, а Він нам цього не дає, не треба впадати у відчай та думати, що Господь нас не чує, а потім взагалі переставати молитися. Ні! Як не посилає бажаного, треба казати: «Царю Небесний, я тепер зрозуміла, що Ти все краще запланував, ніж я собі задумала, і тішуся, що все здійсниш набагато краще».
— Як ти до такого додумалася? — запитала Клара.
— Мені бабуся багато пояснювала, а потім все так ставалося, що я зрозуміла, де помилялася. А знаєш, Кларо, сьогодні обов’язково маємо подякувати Богові, що він послав нам таке щастя: твоє чудесне зцілення. За те, що тепер ти можеш ходити!
— Так, Гайді, я рада, що ти мені нагадала про молитву, бо так тішилася, так тішилася, що мало не забула помолитися на ніч.
Після цього дівчатка помолилися і, кожна у свій спосіб, подякували Господу за добро, послане Кларі.
Наступного ранку дідусь запропонував написати листа бабусі, чи не хоче вона зійти на полонину, щоб на власні очі побачити радісну новину. Проте діти вирішили зробити інакше: підготувати для неї велику несподіванку. Спершу Клара навчиться краще ходити, щоб змогла трішки пройтися, опираючись на Гайді, але про це бабуся не має довідатися в жодному разі. Дідусь пристав на пропозицію і, оскільки в нього був досвід, назвав час: десь вісім днів треба буде тренуватися, і тоді негайно кликати бабусю, але про новини нічого не писати.