Об’єднаною Галичина залишалася і за його наступників, аж до смерті Романа Мстиславича (1205)[12].
Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства. Так, сини Ігоря Святославича, оволодівши Галичиною (1206–1211), поділили її на чотири частини з давніми столицями у Галичі, Звенигороді, Перемишлі і Теребовлі [Іпат., с. 481, 483.]. Внаслідок договору у Спиші 1214 р. Перемишльське князівство було відокремлене від Галицького [Іпат., c 489, 499, 517, 525.]. І тільки в подальшому, після упертої боротьби, Данило Романович знову з’єднав Підкарпаття в одне державне ціле.
Перемишльська земля виступає як окреме князівство[13]. Про Звенигородське і Теребовльське князівства таких звісток немає.
В 1220–х рр. для позначення території над середнім Дністром з’явилася назва «Пониззя» (пізніше Поділля) [Іпат., с. 501, 502, 506, 525.].
Про густоту заселення краю в той період не збереглося ніяких точних даних. Князі проводили деколи переписи населення. Так, після нападу татар 1286–1287 рр. Лев Данилович «полічив, скільки людей загинуло в його землі; скільки їх спіймано, побито або скільки за божею волею померло — півтринадцяти тисячі» [Іпат., с. 589.]. Але матеріали таких переписів не збереглися. Найраніший список міст Волині і Галичини вміщено у Воскресенському літописі другої половини XIV ст. [Воскрес., с. 240–241.], але він далеко неповний.
Про загальну кількість поселень є тільки випадкові згадки, наприклад, що угорський король 1150 р. «взяв багато сіл біля Перемишля» або що польський князь Лешко в 1282 р. поблизу Щекарова захопив десять сіл [Іпат., с. 282, 585.]. На відстані не більш як 15 км від Володимира літопис XIII ст. згадує ряд сіл: Устилуг, П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі [Іпат., с. 283, 334, 538, 562, 569, 588.].
Літописець так описує заснування Холма: «розвинулося життя і наповнилися двори навколо міста, поле і село» [Іпат., с. 558.].
В грамотах 1350–1370 рр. згадується цілий ряд сіл, які існували вже раніше: Боратин, Добковичі, Розбір у Ярославщині, у Перемишльській волості — Бибел, Бушковички, Болестрашичі, Гдешичі, Риботичі, Пнеколт, Стібно, Хлопчичі, Ковбаєвичі [АГЗ, т. 5, № 5; т. 8, № 9; Розов, № 2, 5, 6, 13; КДМ, т. 1, № 252; т. 3, № 715, 737.]; у Львівщині — Винники, Дмитрє, Маличковичі, Сулимів [АГЗ, т. 2, № 1; Розов, № 7, 8; КДМ, т. 3, № 739.], у Жидачівщині — Задеревач, Дроговичі, Дуліби, Городище [КДМ, т. 3, № 844; АГЗ, т. 5, № 15.]; в Галицькій волості — Новиця, Уторопи, Стріличі, Вербіж, Микитинці [КДМ, т. 3, № 797; АГЗ, т. 5, № 10.]. Це лише вибірковий список, який можна поширити.
Аналіз топографічних назв поселень Волині і Галичини показує, що ряд сіл, про початки яких не маємо історичних відомостей, певно існував в часи Галицько–Волинського князівства. На старе походження вказують назви поселень, утворені від двочленних слов’янських антропоніміє, як Добромишль, Страхослав, Хотилюб, Дрогомишль, Будомир, Добромиль, Борислав, Доброгостів, Радомишль, Станимир, Хотимир, Татиборовичі, Добромиричі; назви від найменувань стародавніх племен: Дуліби, Деревляни, Кривичі, Куряни, Ятвяги, Пруси, Варяж, Торки, Болохівці (Болехівці), назви, що відбивають лексику виробничого і соціального побуту: Отроч, Кривотули, Скоморохи, Городниця та ін.
Отже, на основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень виникла не пізніше доби Галицько–Волинського князівства.
До половини XIV ст. існувало досить багато сіл, більшість їх були невеликі. Наприкінці XIV ст. перемишльський суддя Костько у своєму звіті нараховував у Перемишльській, Ярославській, Ланцутській і Ряшівській волостях («подим’я») всього 1200 димів, тобто дворищ (на території, що охоплювала близько 3000 кв. км) [Розов, № 18.]. Ще на початку XVI ст. 80% сіл Львівської землі займали площу від 1 до 5 ланів (лан — більш як 20 га) [Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. l, s. 152–176.]. В раніших часах селища були, очевидно, ще менші.
Населення досліджуваних територій в цілому належало до давньоруської народності, з якої згодом почала формуватися українська. Відомі окремі випадки переміщення населення з одної землі до іншої. Так, Данило, здобувши 1255 р. Возвягль, переселив його населення частинами у Володимирщину, Холмщину і Галичину [Іпат., с. 556.]. Про переселення з інших міст свідчать назви сіл Берестяни, Пиняни, Червняни (тепер Черляни Городоцького р–ну Львівської обл.), Володимирці на Дрогобиччині та Львівщині. У Підкарпаття переселенці прибували також з дальших земель в період боротьби за Галичину, в першій половині XIII ст., коли там перебували війська з інших князівств. Коли Данило розбудував Холм, там також поселилися люди, які «тікали з татар» [Іпат., с. 558.]. 1241 р. на Пониззі бажали одержати землі чернігівські бояри, які шукали захисту від орд хана Батия [Іпат., с. 525.]. З того часу, можливо, походить с. Куряни в Тернопільщині, яке могло одержати назву від переселенців із Курська. У Володимирі існувало поселення новгородців [Іпат., с. 605.], можливо, з часів князювання Романа Мстиславича у Новгороді.
10 Перемишль в цей період був, очевидно, найважливішим містом: в ньому князював найстарший з Ростиславичів Рюрик (1087), а після його смерті (1094) другий з черги — Володар, далі — Ростислав Володарович (Іпат., с. 145;
11 Звенигород спершу належав Володимиркові (