«Я прожив би й без цього», — мало не відповів я. Та оскільки цар був про левів такої високої думки, я вирішив утриматись од відповіді й лише мугикнув.
— Як же ви злякалися! Злякалися щиро й по-справжньому. Дужче злякатися, либонь, і неможливо. Я в захваті. Такого вияву страху досі мені не траплялося бачити. Ви пережили напад тривоги й радости водночас — так мені здалося. А ви знаєте, що багато сильних людей неймовірно люблять це змішане почуття страху і втіхи? Я певен, ви належите саме до цього типу. Мені цікаво дивитись, як ворушаться у вас брови. Вони надзвичайні. А ваше підборіддя в такі хвилини стає як хлоритовий сланець, обличчя роздувається й багряніє, наче вас душать, а рот розтягується мало не до вух. А коли ви заплакали!.. Як я милувався вами, коли ви заплакали!
Я знав, що це не просто особиста оцінка — такі вияви цікавили його насамперед з наукового чи з медичного погляду.
— А що діється з вашою labium inferiorum?[18] — спитав він, знову повертаючись до теми мого підборіддя. — Чому ваша плоть збирається такою безліччю складок? (Це було для мене справжнє відкриття.)
Він настільки мене переважав, і я так захоплювався його особистістю, його другою тінню чи димним ореолом, його катанням на леві, що дозволив йому говорити все, жодного разу не заперечивши. Далі цар зробив кілька ще дивовижніших зауважень про мій ніс, черево, про лінії на моїх колінах, а тоді сказав:
— Ми з Атті впливаємо одне на одного. Я хочу, щоб і ви до нас приєдналися.
— Я? — запитав я, не зрозумівши, про що йдеться.
— Хоч я трохи й покритикував вашу зовнішність, ви не повинні думати, що я не віддаю належного вашим високим чеснотам у іншому вимірі.
— Чи я правильно зрозумів вас, величносте, що ви будуєте для мене плани, пов’язані з цим звіром?
— Ви зрозуміли правильно, і я поясню вам, у чому вони полягають.
— Даруйте, але я думаю, нам слід просуватися вперед обережно, — сказав я. — Я не певен, чи моє серце витримає додаткову напругу. Я не можу брати на себе надміру — про це свідчать мої припадки, адже я іноді раптово втрачаю тяму. І ще хтозна, як вона себе поведе, коли я гепнуся додолу.
І тоді цар промовив:
— Мабуть, як на перший день, ви вже досить помаячили перед очима в Атті.
Він знову стрибнув з помосту, і левиця стрибнула за ним. Піднявши важкі ворота за допомогою вірьовки, накинутої на колесо-блок, закріплений футів на вісімнадцять над підлогою, цар випустив левицю з її оселі в окремий відгороджений закутень. Я ніколи не бачив жодного представника родини котячих, який пройшов би в двері не за власним бажанням, і Атті в цьому не була винятком. Їй треба було повештатись сюди-туди, поки цар висів на вірьовці, яка утримувала ворота. Щоразу, коли вона підступала до виходу, мені кортіло підказати йому, щоб він підштовхнув її ногою під хвіст, аби левиця скоріше зважилася, адже вона явно сприймала його як хазяїна, хоч я й не був цілком у цьому впевнений. Нарешті вона, легка, обачна й насторожена, вийшла своєю м’якою ходою, короткими кроками до сусіднього підземелля. Цар відпустив вірьовку, і великий щит ковзнув униз. Він ударився в кам’яну підлогу з лунким стуком, і цар приєднався до мене. Він був веселий і умиротворений. Його повіки з роздутими венами ледь опустились, він одхилився назад і розмірено дихав, відпочиваючи. Я сидів біля нього у своїх дикунських штанях, крізь які було видно мої жокейські труси, і мав таке враження, ніби він витає в повітрі, а не сидить на дошках. На відміну від мене — бо я сидів на дошках і сидів твердо, чекаючи, коли він завершить відпочинок. І знову мені спало на думку давнє пророцтво, яке Даниїл зробив Навуходоносору: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Запах на моїх пальцях був ще дуже сильний. Я раз у раз нюхав їх, і мені знову пригадалися жаби в ставку арнюїв, худоба, яку ті люди так обожнювали, пожильців кіт, що його я мало не вбив, не кажучи вже про свиней, яких я вигодував. Поза всяким сумнівом, Даниїлове пророцтво мало дивний стосунок до мене, даючи мені наздогад, що я не пристосований до спілкування з людьми.
Цар завершив свій короткий перепочинок і був готовий до розмови.
— То на чому ми зупинилися, пане Гендерсон?.. — озвався він своїм екзотичним голосом, що був приправлений особливим акцентом.
— Ви хотіли пояснити мені, царю, чому мені корисно поспілкуватися з левом. Я про це не маю найменшого уявлення.
— Зараз я вам усе розтлумачу, — сказав він, — і насамперед трохи розкажу про левів. Атті я зловив близько року тому. Варірі знають, як упіймати лева, якщо він їм потрібен. Загонщики женуть звіра на територію, яку ми називаємо хопо, — вона досить велика і тягнеться в чагарях на кілька миль. Звірів полохають криками, барабанним боєм за звуками ріжків, спрямовують їх у широкий кінець хопо й женуть далі. В протилежному — вузькому — кінці хопо налаштовано пастку, і я як цар повинен власноруч зловити лева. В такий спосіб спіймали й Атті. Я маю пояснити вам, що кожен лев, крім мого батька Гміло, вважається у варірі звіром небажаним, таким, що не має права на існування. Я привів сюди Атті, незважаючи на різкий осуд і протести всього племені. Мої піддані осуджують мене за це. А особливо Бунам.