То був один із найспекотніших днів; я саме перепочивав після статті Шемінського, розкладаючи пасьянс та важко відсапуючись, коли над ним нахилився, і тут до моєї кімнати, що містилася на першому поверсі палацу, увійшов царський дядько Хорко. Його супроводжували Бунам і постійний чорно-шкіряний супутник чи помічник верховного жерця. Ці троє відступили вбік і пропустили вперед четверту особу, літню жінку, схожу на вдову. Щодо вдів помилитися важко. Чоловіки привели її до мене, і з того, як вони стали збоку, було очевидно, що головний відвідувач — вона. Я хотів підвестися на ноги, але схитнувся і мало не впав — простір у кімнаті був досить обмежений, і значною мірою його вже заповнювали Тамба та Бебу, що лежали на підлозі, і Ромілаю — він сидів у кутку. Отож тепер нас було аж восьмеро в кімнаті, замалій і для одного мене. Прикріплене до стіни ліжко винести було не можна. Щойно перед тим я відсунув убік книжки Дафу і сидів, прикритий шкурами та якимись лахами, замислений, схилившись над чотирма рядочками нерівно розкладених карт. І ось переді мною постала літня жінка в сукні з торочками, що звисали з її плечей десь до половини стегон. Одне за одним увійшли вони до кімнати з розпеченого полуденним африканським сонцем дня, а що я з картярською зрячою сліпотою саме пильно вдивлявся в брудно-червоні чирви та бубни і в чорні вина та жири, намальовані на глянсуватому білому тлі, то я не зміг відразу зосередити погляд на жінці. Але потім вона підступила до мене ближче, і я побачив, що в неї кругле, хоч і не бездоганно кругле, обличчя. З одного боку його симетрія була порушена. Біля щелепи. Ніс у неї був кирпатий, губи товсті, а на обличчі такий вираз, ніби вона пропонувала це обличчя мені. У роті в жінки бракувало кількох зубів, але я впізнав її відразу. «Еге, — подумав я, — та це ж родичка Дафу. Мабуть, його мати». Я побачив риси схожості у спадистому лобі, в губах, у червонястих півколах під очима.
— Ясра. Цариця, — сказав Хорко. — Мама Дафу.
— Ваш візит для мене велика честь, пані, — сказав я.
Вона взяла мою руку й поклала собі на голову, яка була, звичайно, поголена. Всі одружені жінки голили голови. Цей жест привітання полегшувала їй різниця в нашому зрості, яка становила майже два фути. Хорко і я височіли над усіма іншими. Він був загорнутий у свою червону шматину і коли нахилявся, щоб заговорити до сестри, камінці звисали з його вух, як мочки в півня.
Я скинув шолома, оголивши в себе на носі й щоках величезні рубці та синці, якими мене нагородили під час дощової церемонії. Я намагався триматися з гідністю, але, мабуть, мій погляд був трохи безумний, бо чорно-шкіряний чоловік пильно подивився мені у вічі, а потім сказав щось Бунамові. Я шанобливо поклав руку старої жінки собі на голову й сказав:
— Ласкава пані, Гендерсон до ваших послуг. І коли я так кажу, то так само я й думаю.
Я повернув голову і через плече звелів Ромілаю:
— Переклади їй мої слова.
Його кучерява чуприна була зовсім близько в мене за спиною, і чоло під чуприною було поморщене більше, аніж звичайно. Помітивши, що Бунам дивиться на розкладені на ліжку карти та друковану продукцію, я підсунув книжки собі за спину, бо не хотів, щоб він так пильно розглядав цареву власність.
— Скажи цариці, — звернувся я до Ромілаю, — що в неї чудовий син. — Цар — мій друг, і я теж йому друг. Скажи, я гордий, що познайомився з ним.
А тим часом я міркував: «У поганій компанії прийшла вона сюди, ох, у поганій!» Бо зі слів Дафу я вже знав, що то Бунамова робота — задушити царя, який не справується зі своїми чоловічими обов’язками. Отже, Бунам був катом, що стратив її чоловіка, і цариця прийшла сюди з ним скласти візит чемности? Це здавалося неприродним.
У мене вдома це була б година коктейлю. Той час, коли великі колеса, на яких обертається небесне склепіння, уповільнюють свій рух, коли голубінь темніє і наш світ, переобтяжений і малими, й великими діяннями, і добрими, й лихими вчинками, розслаблюється від денної перенапруги.
Можливо, стара цариця вгадала мої думки, бо вона була сумна й стривожена. Бунам не відводив від мене пильного погляду — може, хотів мене залякати? — а Хорко з його обвислими м’ясистими щоками спершу здався мені вкрай похмурим. Мета цих відвідин була подвійна — вивідати якісь відомості про левицю, а потім умовити мене, щоб я вплинув на царя. Через Атті Дафу опинився в скрутному становищі, майже в біді.
Більшу частину промови виголосив Хорко, мішаючи кілька мов, які він трохи підучив, коли мешкав у Ламу. Іноді він користався своєрідним французьким жаргоном, іноді — англійським, вставляючи сям і там португальські слова та вирази. Його кров блищала крізь шкіру на обличчі, мов полірований лак, а вуха були відтягнуті важкими прикрасами майже до гладких плечей. Він почав промову з того, що трохи розповів мені про своє життя в Ламу — дуже сучасному місті, як він його описав. Автомобілі, кав’ярні, музика, люди говорять багатьма мовами. «Tout le monde très dictingue, treschic»[21], — сказав він. Я затулив недолуге вухо долонею і надав у його цілковите розпорядження своє друге вухо, здорове, раз у раз киваючи головою. Коли він побачив, що я розумію його афро-французький ламу-діалект, то відразу повеселішав. Було очевидно, що його серце належить цьому місту, і роки, які він там прожив, були для нього, мабуть, найщасливіші. Це був його Париж. Я легко уявив, як він придбав собі там будинок зі слугами та з дівчатами, як збавляв свої дні у кав’ярні, одягнений у смугастий піджак — можливо, з квіткою в петлиці, — бо він був людина практична й любив життя. Хорко засуджував племінника за те, що той поїхав далі й залишив його там на вісім чи дев’ять років.